Danilenkov and Others v. Russia – (Данілєнков та інші проти Росії, № 67336/01, Рішення від 30 липня 2009р.)

Липень 12, 2012

Шановні колеги,

представляємо Вашій увазі перший з серії оглядів рішень Європейського суду з прав людини, які, на думку експертів Проекту "Без кордонів" ГО Центр "Соціальна дія" повинні були враховані при розробці та запровадженні комплексного антидискримінаційного законодавства в Україні та є дуже важливими в національному контексті. На нашу думку рішення у справі Данілєнков проти Росії є дуже вагомим для ілюстрації системних проблем чинного анти-дискримінаційного законодавства України, оскільки недоліки законодавства РФ, які були піддані Судом критиці у цій справі аналогічні тим, що на сьогодні існують в нашій державі. Саме тому, окрім огляду рішення та розлогого коментаря до нього ми публікуємо і повний переклад зазначеного рішення.

Ми просимо Вас поділитися із нами Вашими коментарями, зауваженнями та заперечення щодо висновків, яких дійшли наші експерти аналізуючи рішення Суду у справі Данілєнков проти Росії через призму ситуації в Україні.

Будемо сподіватися, що підвищення обізнаності законодавців щодо існуючих міжнародних стандартів, які стосуються принципу недискримінації, а також наші з Вами рефлексії на цю тематику сприятимуть тому, що комплексне анти-дискримінаційне законодавство, створення якого від українського Уряду вимагає План дій з лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України, таки буде запроваджене і буде більш-менш якісним. Використання та відтворення цих матеріалів вітається за умови посилання на наш сайт: www.noborders.org.ua

ФАКТИ:

Заявники, громадяни Російської Федерації, працювали докерами у приватній компанії ВАТ «Морський торговельний порт Калінінград» та були членами незалежної профспілки «Російська профспілка докерів (РПД). У 1997 року РПД розпочала двотижневий страйк, вимагаючи підвищення зарплати, покращення умов праці та страхування їхнього здоров’я і життя. Страйкарям не вдалося досягти своїх вимог і вони припинили страйк. Після цих подій членів РПД було переведено до спеціальних бригад, на неповний робочий день, і в решті решт звільнено ніби-то за скороченням штату в результаті реструктуризації компанії. Заявники оскаржували ці дії роботодавця до суду в порядку цивільного судочинства. В кожному з цих випадків суди частково задовольняли позовні вимоги заявників, визнаючи рішення та дії роботодавця незаконними, скасовуючи їх та призначаючи скаржникам компенсацію втраченого заробітку. Однак, позовні вимоги, що стосувалися визнання дій роботодавця дискримінаційними по відношенню до заявників, послідовно не приймалися до розгляду судами на тій підставі, що наявність дискримінації могла бути встановлена тільки в рамках кримінального процесу, адже дискримінація становила собою склад злочину, передбаченого ст. 136 Кримінального кодексу РФ. Проте, прокуратура відмовила заявникам у порушенні кримінальної справи за статтею Кримінального кодексу, якою було передбачено кримінальну відповідальність за порушення рівності прав і свобод людини і громадянина (ст. 136 КК РФ), на тій підставі, що прямий умисел виконавчого директора порту дискримінувати заявників на ґрунті їх членства у профспілці не був встановлений у ході дізнання. Через тиск, який керівництво порту чинило на членів РПД, не зважаючи на послідовні рішення судів якими засуджувалися дії їх роботодавця, кількість членів профспілки скоротилася з 290 у 1999 році до 24 у 2001р.

ПРАВОВІ ВИСНОВКИ СУДУ:

Суд постановив, що органами влади Російської Федерації, було порушено право заявників на свободу від дискримінації, закріплене Статтею 14 Конвенції, в контексті положення Статті 11 Конвенції, яке гарантує право на свободу об’єднання, на таких підставах:

Стаття 11 передбачає, що кожен співробітник чи працівник повинен бути вільний у своєму виборі вступати чи не вступати до професійної спілки. Право на свободу від дискримінації, що закріплене Статтею 14 Конвенції, становить невід’ємну частину кожної зі Статей Конвенції, що закріплюють права і свободи людини, не залежно від природи таких прав і свобод, в тому числі й права на свободу об’єднань. Це положення не тільки зобов’язує Держави-Учасниці конвенції утриматися від дискримінації, а й покладає на них позитивний обов’язок: вжити заходів на рівні національного законодавства для ефективного захисту права осіб на свободу від дискримінації, в тому числі з боку приватних юридичних чи фізичних осіб. З огляду на обставини даної справи Суд наголосив на надзвичайній важливості надання особам, які зазнали дискримінаційного поводження, можливості його оскаржити, а також доступу до правових механізмів, які забезпечили дієвий та ефективний захист прав таких осіб.

Суд зауважив, що негативні наслідки, яких заявники зазнали через їх членство в РПД, були достатніми для того, щоб дії їх роботодавця, ВАТ “Морський торговий порт Калінінград”, в порядку спростовуваної презумпції (prima facie) бути розцінені як дискримінація у користуванні правами, закріпленими Статтею 11 Конвенції. Суд також зауважив, що національне законодавство Російської Федерації містило ряд рамкових положень, що встановлювали заборону будь-яких форм дискримінації, в тому числі на ґрунті профспілкового членства, та декларували можливість оскарження дискримінаційного поводження до суду. Однак, ці норми виявилися неефективними, адже національні суди відмовлялися прийняти скарги заявників до розгляду у цивільному провадженні, посилаючись на те, що, оскільки дискримінація (порушення рівності прав людини і громадянина) становило собою склад злочину, передбаченого ст. 136 Кримінального кодексу РФ, факт дискримінації міг бути встановлений тільки в рамках кримінального процесу. Заявники вказували на те, що в дискримінаційне поводження, якому їх піддав роботодавець, виникли у приватно-правовій сфері, тому кримінальний процес, що призначений перш за все для захисту суспільних інтересів, не був для них адекватним засобом правового захисту.

Дослідивши обставини справи, Суд погодився із твердженням заявників, що кримінальний процес не міг бути дієвим інструментом для захисту права заявників на свободу від дискримінації на ґрунті профспілкового членства. Суд відзначив зокрема, що до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті лише фізичні особи, а кримінальна відповідальність юридичних осіб, можлива лише у формі відповідальності відповідальних посадових осіб такої юридичної особи, якщо їх особиста вина буде встановлена “поза всяким сумнівом”. Саме неможливість доведення умислу виконавчого директора порту дискримінувати заявників через їх членство у незалежній профспілці і стала підставою відмови прокуратури у порушенні кримінальної справи за ст. 136 КК РФ за фактом дискримінації. На думку Суду той факт, що в кримінальному процесі потерпілі відіграють лише незначну роль у ініціюванні та провадженні у справі також становив собою перешкоду у ефективному захисті права заявників на захист від дискримінації.

З огляду на це, Суд не був переконаний, що притягнення до кримінальної відповідальності, яке залежить від спроможності органів прокуратури викрити та довести прямий умисел винної фізичної особи дискримінувати робітників на ґрунті їх членства у профспілці, могло забезпечити адекватний та практично ефективний захист у випадках дискримінації на ґрунті профспілкового членства. При цьому Суд зазначив, що, на відміну від кримінального, цивільне провадження дозволило б більш ретельно та делікатно дослідити всі складові відносин [приватно-правового характеру] між заявниками та їх працедавцем, в тому числі загальний вплив різноманітних заходів, які були використані останнім для примушення докерів вийти з РПД, а також створило б можливість адекватної сатисфакції. Відтак Суд постановив, що держава, не спромігшись забезпечити ефективний судовий захист від дискримінації заявників з огляду на їх участь у профспілці, порушила ст. 14 та ст. 11 Конвенції. Кожному з тридцяти заявників суд призначив виплатити по 2 500 євро, в якості компенсації завданої їм порушенням моральної шкоди.

КОМЕНТАР (05.07.2012):

Механізм втілення принципу недискримінації в Українському законодавстві на сьогодні є дуже подібний до того, який існував у Російській Федерації на час виникнення обставин справи Данілєнков та інші проти Росії, та був підданий Судом нищівний критиці. Схожість недоліків законодавчого закріплення в сучасній Україні та РФ на час виникнення обставин, що стали предметом справи Данілєнков та інші проти Росії (варто зауважити, що після набуття чинності рішенням Суду у цій справі антидискримінаційне законодавство РФ зазнало суттєвої реформи, і на сьогодні, хоч і залишається дуже далеким від зразкового, є значно прогресивнішим за Українське) визначається не тільки спільності засад правових систем цих країн, а й зокрема ідентичністю підходів до законодавчої заборони дискримінації. Адже, ст. 161 КК України, принаймні її диспозиція, практично без змін відтворила у Кримінальному кодексі 2001 року ст. 66 КК Української РСР, який за своєю сутністю був ідентичним КК Російської СФСР.

Так, диспозиція Статті 161 Кримінального Кодексу України криміналізує таку поведінку: “1) Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, 2) [умисні дії спрямовані] на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, 3) а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.” Офіційного тлумачення положення цієї статті Кримінального кодексу на сьогодні, на жаль, не існує, однак буквальне тлумачення тексту статті та [обмежена] практика її застосування національними судами дозволяє зробити висновок, що диспозиція Статті 161 КК України містить три елементи. По перше, вона криміналізує “умисне розпалювання ворожнечі” за визначеним колом ознак. По-друге, “умисні дії спрямовані на приниження національної честі та гідності” та “образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями”, при чому остання, якщо буквально тлумачити текст статті, не обов’язково повинна бути умисною1 (про недоліки). Третій елемент, який і є предметом аналізу в контексті даного рішення, це – “[за буквального тлумачення, не обов'язково умисне] пряме чи не пряме обмеження прав або встановлення привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статті, етнічного та соціального походження, майнового статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Це формулювання за своєю сутністю є визначенням дискримінації за невичерпним переліком ознак2.

Цей елемент ст. 161 КК України за своєю сутністю є аналогічним формулюванню диспозиції ст. 136 КК Російської Федерації (“нарушение равенства прав и свобод человека и гражданина в зависимости от пола, расы, национальности, языка, происхождения, имущественного и должностного положения, места жительства, отношения к религии, убеждений, принадлежности к общественным объединениям, причинившее вред правам и законным интересам граждан”) з однією лише відмінністю, що ст.136 КК РФ криміналізує дискримінацію за обмеженим переліком ознак в той час як ст. 161 КК України цей перелік жодним чином не обмежує. Однак, не визначений перелік ознак, за якими криміналізовано дискримінацію ст. 136 КК РФ став предметом критики Європейського суду з прав людини, а той факт, що криміналізація дискримінації не завжди є адекватним механізмом її законодавчої заборони і в деяких випадках навіть позбавляє осіб потерпілих від дискримінації правових інструментів захисту своїх прав. Суд у своєму рішенні прямо зазначив, що для справедливого вирішення спору між докерами і адміністрацією порту стосовно дискримінації на ґрунті профспілкового членства кримінальний процес був не придатним, натомість спір повинен був бути розглянутими в рамках цивільного процесу. Проте, через криміналізацію дискримінації КК РФ заявники у цій справі були позбавлені доступу до цивільно-правових засобів правового захисту, що Суд визнав порушенням ст. 14 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на свободу від дискримінації) у контексті ст. 11 (свобода мирних зібрань та об’єднань).

Таким чином, у справі Данілєнков проти РФ Європейський суд постановив, що не кожен прояв дискримінації вимагає кримінального покарання, а криміналізація тих форм дискримінації кримінальна відповідальність за які не може вважатися адекватною і пропорційною санкцію може призвести до порушення вимог ст. 14 Конвенції (заборона дискримінації). Такий підхід Суду слід розглядати через призму принципу пропорційності обмежень та санкцій, що лежить в основі усіх положень Європейської конвенції про захист прав людини (детальніше про принцип пропорційності див. рішення Суду у справі Ulke v. Turkey [Улке проти Туреччини], № 39437/98 від 24.01.2006) та інших міжнародно-правових інструментів в сфері захисту прав людини. Варто зауважити, однак, що певні прояви дискримінації, згідно міжнародно-правових стандартів, все ж таки вимагають застосування кримінально-правових санкцій. Однак, питання які саме, не є предметом даного коментаря та буде висвітлюватися детальніше в інших публікаціях за проектом “Розробка рекомендацій та створення підґрунтя для реформування кримінально-правових механізмів протидії дискримінації в України.”

На виконання проаналізованого рішення Європейського суду з прав людини Федеральним Законом РФ № 420-ФЗ від 07.12.2011р. Статтю 136 КК РФ було викладено у новій редакції, згідно якої дискримінацію без обтяжуючих обставин було декриміналізовано, а кримінальну відповідальність за дискримінацію передбачено тільки в тих випадках, коли вони були вчинені особою із використанням свого службового становища. Такий підхід Російського законодавця до виконання рішення Суду у справі Данілєнков проти РФ не можна назвати вдалим, адже, можна очікувати, що питання відновлення прав потерпілих від дискримінації, яке матиме ознаки складу такого злочину, знову породить підстави для критики з боку Європейського суду, аналогічні тим, що виникли у цій справі. Однак, можна також сподіватися, що принаймні частина потерпілих від дискримінації в Російській Федерації після цієї законодавчої реформи отримає безперешкодний доступ до цивільно-правових механізмів захисту їх права на свободу від дискримінації.

В Україні ж потерпілим від дискримінації годі й сподіватися на доступ до ефективних механізмів правового захисту через те, що в національному законодавстві на сьогодні існують структурні проблеми аналогічні тим, що бути піддані Європейським судом нищівній критиці у цій справі. Адже, в силу положення ст. 62 Конституції України цивільно-правова чи адміністративно-правова відповідальність за будь-які форми дискримінації, та, як наслідок, правові підстави для відновлення прав потерпілих від дискримінації за будь-якою ознакою, яка згідно ст. 161 КК України визнається злочином, може настати тільки в разі встановлення відповідальних за таку дискримінацію фізичних осіб та визнання їх винними за такий акт в рамках кримінального процесу. Цей принцип стосовно порядку юридичної відповідальності за дії, кримінальну відповідальність за які передбачено ст. 161 КК України було підтверджено, зокрема, Верховним судом ще у 2003 році3. По-суті, криміналізація будь-яких форм дискримінації ст. 161 КК України виключає можливість автономного використання потерпілими цивільно-правових та навіть адміністративно-правових засобів правового захисту, що як постановив Європейський суд у справі Данілєнков проти Росії може суперечити ст. 14 Конвенції.

Визнання будь-яких форм дискримінації за необмеженим колом ознак злочином, відповідальність за який передбачено ст. 161 КК України, особливо з огляду на те як часто компетентні правоохоронні органи порушують та розслідують кримінальні справи за цією статтею, робить суто декларативними анти-дискримінаційні положення, які закріплено нормативно-правовими актами інших галузей права, в тому числі ст. 2 Кодексу законів про працю4, ст. 2 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”5, ст. 14 Закону України “Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ”6, п.7 ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, тощо і навіть ст.24 Конституції України. З тої самої причини і комплексний анти-дискримінаційний закон, прийняття якого від України вимагає Порядок денний асоціації Україна-ЄС7, в разі його ухвалення без одночасного внесення відповідних змін до Кримінального кодексу України (зокрема, але не тільки, ст. 161) може виявитися мертвонародженим. Той же факт, що на сьогодні національні суди часом вирішують питання про відсутність чи наявність дискримінації в окремих справах в рамках цивільного, адміністративного чи господарського судочинства, не спростовує підстав для критики національного законодавства, що стосується заборони дискримінації, за аналогією із аргументацією суду у справі Данілєнков проти Росії, а навпаки ілюструє його невідповідність принципу правової визначеності8.

Більше того, оскільки, в силу ст. 161 КК України, одним з видів юридичної відповідальності за дискримінацію є кримінальне переслідування, стандарт якості закону є особливо суворим. Так, ст. 7 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, вимагає, що будь який кримінально-карне правопорушення повинно бути чітко визначений законом. Невідповідність аналізованого елементу ст. 161 КК України цій вимозі полягає не тільки в тому, що існує невизначеність у процедурі захисту прав потерпілих від дискримінації, а й у тому що притягнення осіб до відповідальності за злочин, який визначено аналізованим елементом цієї статті може порушувати права осіб, що притягаються до кримінальної відповідальності. Як зазначалося вище, ст. 161 КК України, на відміну від відповідного положення КК РФ, передбачає кримінальну відповідальність за дискримінацію на ґрунті відкритого переліку ознак. Для загальної заборони дискримінації такий підхід є цілком належним9, однак в тих випадках, коди йдеться про визначення кримінально-карного правопорушення формулювання “та інше”, “або іншими ознаками” є неприйнятними та відверто суперечать базовим стандартам захисту прав людини і принципам кримінального права, як то nulum crimen sine lege. Формулювання “або іншими ознаками” не є єдиною проблемою змісту диспозиції ст. 161 КК України. Ці інші проблеми буде розглянуто детальніше в коментарях до оглядів інших прецедентних рішень Європейського суду з прав людини, що будуть публікуватися Проектом “Без кордонів” ГО Центр “Соціальна дія” за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження” в рамках проекту “Розробка рекомендацій та створення підґрунтя для реформування кримінально-правових механізмів протидії дискримінації в України.” для ілюстрації прогалин і недоліків чинного анти-дискримінаційного законодавства України в світлі відповідних міжнародно-правових стандартів.

1Про недоліки цих елементів ст. 161 див. коментарі до описів рішень ЄСПЧ у справах, що будуть в подальшому публікуватися Проектом “Без Кордонів” ГО Центр “Соціальна дія” в рамках проекту “Розробка рекомендацій та створення підґрунтя для реформування кримінально-правових механізмів протидії дискримінації в України.” за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження”.

2Порівняйте з визначенням расової дискримінації наведеним у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, п.1 ст.1: «У цій Конвенції термін “расова дискримінація” «означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя. (In this Convention, the term “racial discrimination” shall mean any distinction, exclusion, restriction or preference based on race, colour, descent, or national or ethnic origin which has the purpose or effect of nullifying or impairing the recognition, enjoyment or exercise, on an equal footing, of human rights and fundamental freedoms in the political, economic, social, cultural or any other field of public life).» За своїм змістом воно є аналогічним процитованій вище частині диспозиції ст. 161 з тією лише відмінністю, що Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосується тільки расової дискримінації і дефініція цього терміну в ній обмежується чітким переліком ознак, в той час як ст. 161 залишає цей перелік відкритим.

3Див. детальніше у статті адвоката В. Якубенко: http://www.khpg.org/index.php?id=1105736966

4http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/322-08

5http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/875-12?test=qY4Mfbtc78fVeYPUZi7j.lwGHI4P6s80msh8Ie6

6http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1972-12

7http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_990

8Принцип правової визначеності є одним з ключових елементів верховенства права, закріпленого ст. 8 Конституції України (див. зокрема рішення Конституційного суду України від 29.06.2010 у справі № 17-рп/2010) та лежить в основі всіх положень Європейської конвенції про захист прав людини (див. напр. справу Olsson v. Sweden [№1, Оллсон проти Швеції] №10465/83 від 24 березня 1988р.)

9Так, ст. 14 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод заборонено дискримінацію «за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.»

Share this:
Share this page via Email Share this page via Stumble Upon Share this page via Digg this Share this page via Facebook Share this page via Twitter
Останні публікації

Результати дослідження поінформованості ЛГБТ-спільноти та запрошення до участі в онлайн-курсі

Художница Алевтина Кахидзе: Клубника Андреевна и постановление http://www.sbu.gov.ua/sbu/cont

Художница Алевтина Кахидзе нарисовала историю своей  мамы, которая не может выехать из-под обстрелов в Донецкой области в безопасную часть Украины, так как для этого нужно подать документы на разрешение пересечения линии столкновений (см. временный порядок выезда на сайте СБУ) и затем долго ожидать его получения.
Правозащитные организации уже предупреждали о незаконности и опасности подобной практики.

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

ДОВІДКА ЩОДО ПРОДОВЖЕННЯ СТРОКУ ПЕРЕБУВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ТИМЧАСОВЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ПОСТІЙНЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

Правозахисники у правовому полі, що стискається: Приклад України

(Виступ Максима Буткевича на заході Frontline Defenders у Раді ООН з прав людини, 10 березня 2014 р.)

 Коли планувався цей захід, на якому мені випала честь виступати, ситуація в моїй країні - Україні - вже почала привертати увагу світової спільноти. Втім, наразі, ситуація серйозно змінилася. Українці не лише пройшли через масові громадянські протести, жорстокі вуличні протистояння, вбивства людей, які виборювали свої права і свободи, падіння попереднього режиму, - але й зробили перші кроки в побудові нової, більш демократичної країни, і зіткнулися з іноземною воєнною окупацією.

Що Заходу потрібно знати про крайніх правих на Евромайдані

Блог Антона Шеховцова

Джерело

Багато хто на Заході запитує про участь українських радикальних націоналістів на київському Евромайдані. Деякі нібито ліві сайти як World Socialist Web Site (Світова Соціалістична Мережа) опублікували відверту брехню щодо Евромайдану та ролі крайніх правих у цих протестах: ці сайти намагаються ублажити російських імперіалістів, які щодня роблять все, щоби позбавити Україну її слабкої незалежности.

Закрити кримінальне провадження проти фальсифікаторів порносправи не вийшло

Напередодні Нового року, 30-го грудня, суддя Вишар І.Ю. скасував постанову Вінницької обласної прокуратури про закриття кримінального провадження за фактом притягнення завідомо невинуватого Дмитра Гройсмана до кримінальної відповідальності за ст. 372 Кримінального кодексу.

Заява Проекту «Без Кордонів» та Мережі меншин Східного партнерства стосовно ситуації з правами меншин в Україні, зокрема у сфері злочинів на ґрунті ненависті та відповідних дій держави в даному напрямку. Нарада ОБСЄ з розгляду виконання в галузі людського виміру, Варшава, 24 вересня 2013 року

Проект «Без Кордонів» вітає розробку Україною Стратегії захисту та інтеграції ромської національної меншини та Плану заходів щодо реалізації Стратегії.  Водночас, ми вимушені звернути увагу на відсутність будь-яких ефективних дій щодо прав інших меншин в Україні.  Держава роками не використовувала можливостей формулювання політики із захисту прав меншин і відмовлялася помічати нагальність питання її розробки. Проект «Без Кордонів» закликає Україну вжити негайних заходів щодо виконання зобов’язань за міжнародними договорами з прав людини та угодами в рамках  Східного партнерства, створити правову базу для захисту прав меншин та попередження порушень їх прав, а також забезпечити активну участь меншин у цьому процесі.

The web-site is created with the support of Open Society Institute
Creative Commons License Content on this site is licensed under a Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivs 3.0 Unported License.