Стратегічні тяжби за рівність – міркування про зміни в судовій практиці

Грудень 14, 2012

Андреа Кумбер[1]



[1]              Андреа Кумбер є юридичним директором в Interigts, де раніше вона очолювала судові кампанії з рівності в ЄСПЛАвтор наголошує, що всі погляди, зазначені у статті, є особистими.

Протягом останнього десятиліття стратегічне судочинство набуло великої ваги як інструмент просування рівності в Європі: численні НУО створюють програми стратегічних тяжб, шукаючи впливу через суди. Ця стаття присвячена стратегічним тяжбам у справах рівності в Європейському Суді з Прав Людини (надалі «Європейський Суд» чи «Суд» чи ЄСПЛ), де зосереджена практика «Interights». Стаття містить перелік основних елементів стратегічного судочинства, потім деталі трьох індивідуальних справ, в яких ми були залучені, із описом можливих підходів до судочинства та уроки які ми отримали в результаті роботи над кожною із цих справ. Врешті, в статті розглядаються можливості, які надає Європейська Соціальна Хартія як механізм прогресивної юриспруденції рівності.

Що таке «стратегічне судочинство» і звідки воно з’явилося?

Стратегічні судові процеси (або «впливове» чи «тестове» судочинство) є формою захисту в суді суспільних інтересів, коли судова справа ведеться в інтересах позивача чи групи позивачів, з метою досягнення законодавчих реформ, що виходять за межі конкретного випадку. В той час як правова етика диктує, що інтереси клієнта є першорядними в судовому процесі, стратегічне судочинство спрямоване на додаткові соціальні чи політичні результати поза межами правового захисту, на який розраховує індивід. Наприклад, це може бути оскарження закону чи практики, що є несумісними з міжнародними стандартами прав людини, або пошук інтерпретації існуючого закону з метою переоцінки прав на користь сильнішого захисту. Важливо зазначити, що за визначенням стратегічні судові справи є ризикованими. На регіональному рівні ведення стратегічних справ може бути ресурсоємним, займати багато часу, та, оскільки зачасти такі справи лежать на межі чинного законодавства, результати можуть бути непередбачуваними[1]. В той же час, хороші юристи встановлюють межі  справ таким чином, щоб максимізувати шанси на успіх та пом’якшити можливі наслідки ризиків.

Стратегічне судочинство несе конкретні можливості для незахищених осіб, для яких інші канали впливу є недоступними[2]. Воно дозволяє розглядати питання рівності скоріше як правову проблему ніж політичну, а суди часто виявляють більш прихильне ставлення до прав меншин ніж парламенти до популістської політики. Важливо відзначити роль, яку судочинство може відігравати в документуванні несправедливості – створюючи записи офіційних практик, засвідчуючи насилля та розповідаючи історії жертв.[3] Велика кількість справ переданих до ЄСПЛ представниками курдської спільноти ще не вчинили великого впливу на ситуацію з правами людини в Туреччині, але вони дозволили критично задокументувати порушення влади та привернули увагу до досвіду жертв цих порушень. Цей елемент «особистих історій» є символічно значущим та глибоко важливим для самих жертв, які відчувають, що їх вислухано і їм вірять, що порушення, якого вони зазнали, не минуло непоміченим.[4] Таким чином, стратегічне судочинство може відігравати важливу роль у сприянні донесенню до широкого загалу розуміння життя незахищених верств населення та до розширення їх прав та можливостей.[5]

Ти мне менш, стратегічне судочинство саме по собі є досить обмеженим інструментом. Навіть там, де вироки є успішними, їх виконання створює додатковий набір перешкод на шляху до суттєвих змін. Найбільш успішними є ті справи, які ведуться в контексті ширших соціальних чи політичних рухів, де правозахисні зусилля супроводжуються лобіюванням, медіа підтримкою та інш. Судовий процес з того чи іншого питання як окрема ізольована дія може вплинути на прецедентне право, але навряд-чи відгукнеться на місцях, або що більше, на тих, кого це стосується безпосередньо.

Існує низка підходів до стратегічного судочинства. Воно може бути націлене на вирішення системних широко поширених проблем на місцях (наприклад, трансофобне насилля) або може спрямовуватися на усунення прогалин в правовому захисті (наприклад, відсутність законодавства про сексуальні домагання). Найкращі справи, зазвичай, націлені і на те, і на інше.

Стратегічні справи з’являються різними шляхами. Вони можуть бути задумані і сплановані правозахисниками як спроба вирішення специфічної проблеми – як це сталося у справі D.H[6] проти Чехії, що її буде описано далі, – або вони можуть початися як «звичайні справи» і потім бути аргументовані та доведені на стратегічний манер. Перший підхід ґрунтується на тривалих та дорогих  пошуках відповідних потенційних позивачів та конструюванні аргументації для досягнення узгодженої судової мети. Другий підхід виникає, коли потерпілі шукають відшкодування збитків, та їх адвокати бачать у справі потенціал до ширшого результату. Ці справи стають стратегічним завдяки ретельній аргументації, підтримувальним свідченням та часто втручанням третьої сторони, яка підкреслює систематичність порушень та інформує Суд про ситуацію з правами людини в інших сферах. Такі справи є дешевшими тому, що вони виникають «природнім шляхом», але із ними можуть виникнути проблеми у звʼязку із локальними фактами чи рішеннями, які передували залученню стратегічних юристів. Переважна більшість стратегічних справ, що розглядаються в ЄСПЛ, підпадають саме під останню категорію.[7]

З чого складається хороша стратегічна справа?

Ретельний відбір справ є вирішальним. Такі організації, як та, де працює автор, мають критерії якими ми чітко користуємося, щоб впевнитися, що ми відбираємо випадки, що мають найкращі шанси на успіх та на реформування законодавства в цілому. Наші критерії відбору є такими: чи відображає випадок систематичну та розповсюджену проблему, чи достатньою є сила фактів,  чи відповідає кейс міжнародним стандартам прав людини, чи має «INTERIGHTS» необхідні експертні ресурси з предмету тяжби, якою є ймовірність успішного рішення та вірогідність його реалізації. В нашій роботі до етапу ЄСПЛ ми, зазвичай, співпрацюємо з локальними юристами, які знають місцеве законодавство та процедури, та які можуть напряму підтримувати заявника. В такому разі ми виступаємо радниками (в офіційно визнаній якості) та в окремих випадках діємо безпосередньо в інтересах заявників. У кейсах, коли ми вважаємо, що можемо зробити вагомий внесок у розуміння Судом особливостей справи, ми діємо як третя сторона, що надає коментарі щодо відповідного міжнародного та порівняльного права.

Хоча ми завжди застосовуємо наші критерії для відбору справ із деяким рівнем гнучкості, у деяких випадках  – наприклад у справах із домашнім сексуальним насиллям коли клієнт дуже рідко готовий іти до суду, не кажучи вже про міжнародні інстанції, -  ми розглядаємо критерії на користь того, щоб взяти справу і знайти шлях зробити її стратегічною. Це відображає одну з ключових проблем стратегічних справ – знайти хорошого клієнта. Вже багато написано про ознаки ідеального клієнта: наприклад, він має бути чуйним, розуміти мету судового розгляду та мати сильну підтримку сім’ї та спільноти. Але головною якістю ідеального клієнта є справжня готовність довести справу до кінця крізь довгий час та, подекуди неприємності, які супроводжують судовий процес. До прикладу, у показовій справі M.S. Проти Болгарії, заявницю було зґвалтовано двома чоловіками незадовго до її 15-ліття.[8] На момент отримання нею рішення ЄСПЛ, їй виповнилося 23 роки. Такі заявники, які готові наполегливо продовжувати справу протягом років міжнародного судового розгляду – коли нічого не відбувається впродовж довгого періоду часу – трапляються дуже рідко і це є єдиною найбільшою перешкодою на шляху організації, де працює автор, в її стратегічних справах.

У справах, що стосуються рівності, проблемою також є докази. Рідко ті, хто зазнають дискримінаційного поводження, мають достатньо доказів, щоб довести те, що ставлення до них було викликане саме дискримінацією. Протягом довгого часу це являло собою значну перешкоду на шляху рівноправного судового розгляду.

Коли я почала вести судові справи з питань рівності в «INTERIGHTS» десять років тому, Європейський Суд не визначив жодного випадку непрямої дискримінації  – коли закон чи положення є нейтральним, але неприйнятно (дискримінаційно) впливає на певну групу – так само як і не визнавав, що статистичні свідчення самі по собі можуть бути використані для доведення дискримінації. Можливості зміни підходу Суду представлені нижче, де обговорюється справа D. H. проти Чехії.

Навіть коли прийнято позитивне рішення, часто виникають проблеми з його виконанням. З цієї причини, НУО, як наша, працюють з партнерами щоб спробувати провести сильну правозахисну кампанію після винесення рішення та впевнитися в його виконанні.

Надбання Європейського Суду: приклад трьох справ

Десять років тому поширеність судової практики ЄСПЛ у справах з рівності була нижче очікуваного. Історично будова статті 14 (заборона дискримінації) – яка має бути застосована разом з іншою, основною статтею Конвенції (Європейська конвенція з прав людини та основних свобод) – означає, що Суд буде розглядати справу в межах основної статті, часто не вважаючи за необхідне окремо враховувати аспект дискримінації. Виникало враження, що вимагаючи доведення факту дискримінації, Суд не зважав, що дискримінація могла бути непрямою, і не впізнавав певні форми дискримінації – зокрема сексуальну орієнтацію чи інвалідність – як заборонні ознаки згідно Конвенції. Десять років стратегічних судових тяжб привели до значного прогресу у ставленні Суду до рівності. Нижче я наводжу низку справ, які вплинули на зміни, та які представляють різні підходи до стратегічного судочинства і містять уроки для майбутньої практики.

Болгарськ справи стосовно насильства на расовому ґрунті

Відомо, що судові тяжби, які взяли на себе стратегічну відповідальність, часто включають витрати які можна вирахувати, щоб продемонструвати суду аргументи та фактичні ситуації, які врешті переконають його змінити своє ставлення. Серія випадків насилля над ромами, розглянута ЄСПЛ на початку 2000 року, є ілюстрацією того, як може розвиватися бачення Судом певного питання.

В 1990х ті, хто працював з правами ромів в Центральній та Східній Європі почали відзначати випадки расового насилля над ромами з боку міліції. У той час, як ЄСПЛ розглядав насилля як порушення права на життя та свободу від тортур та жорстокого поводження, він не враховував жодних расистських мотивів насилля, відзначаючи, що нездатність держави до адекватного розслідування не дала змоги зважати на подібні ознаки. Хоча Суд розробив так звані процесуальні зобов’язання відносно права на життя та заборону жорстокого поводження, він не прийняв подібного підходу до справ з дискримінації. Наступні три справи змінили це.

У 2000 році Суд виніс одноголосне рішення у справі Velikova проти Болгарії[9]. Справа стосувалася смерті партнера позивача – пана Цончева, який перебував у відділку поліції. Він був ромом. На додаток до статті 2 (право на життя) позивач стверджувала, що вбивство було расово вмотивовано, що порушило статтю 14 Конвенції (заборона дискримінації). Було представлено докази широкого розповсюдження дискримінації проти ромів в Болгарії та того, що етнічне походження Цончева було відомо поліції, які зверталися до нього як «циган». Хоча Суд встановив, що скарга позивача по статті 14 «грунтувалася на низці конструктивних аргументів», він постановив, що не може визнати, що вбивство і подальша відмова у розслідуванні справи були расово вмотивованими.[10] Він визнав лише порушення права на життя та право на ефективний правовий захист.

Два роки потому, Суд виніс рішення у справі Anguelova проти Болгарії[11]. Знову ж таки, справа включала смерть ромського підлітка, 17-річного сина позивачки, у поліцейському відділку. Як і в попередній справі, заявник стверджувала, що смерть та попереднє жорстоке поводження було вмотивоване расовою дискримінацією, і стосувалося статті 14. Вона зазначила, що навіть в своїх офіційних заявах, співробітники міліції називають її сина «циган» і що поводження з ним треба розглядати у світлі систематичного расизму та жорстокості проти ромів з боку правоохоронних органів в Болгарії. Знову Суд встановив, що хоча скарга була заснована на вагомих аргументах, стандарт доказування “поза межами розумного сумніву”, означає, що стаття 14 не може бути застосована.

Однак, цього разу, рішення Суду не було одностайним. Мальтійський суддя, Суддя Бонелло, висловив дуже сильну та промовисту незгоду. В своїй окремій думці він висловив занепокоєння тим, що «… протягом 15-ти років прискіпливого бачення Суду, до сьогодні жодного разу не було визнано порушення права на життя … або права не піддаватися тортурам, чи іншому принизливому або нелюдському ставленню чи покаранню … викликаному на підставі раси, кольору шкіри, чи походження жертви. Європа, яку мали б побудувати висновки із справ Суду постає показною гаванню етнічного братерства, де народи найрізноманітнішого походження зливаються в єдине без страждань, забобонів чи звинувачень. Нинішня справа розвіює цю оману.[12]» Суддя Бонелло продовжив із посиланням на різні методи в рамках міжнародного та порівняльного права,  зазначивши, що свідчення та зокрема тягар доведення в подібних справах мають бути змінені щоб дозволити чесне провадження стосовно розгляду порушення статті 14.

В 2004 році Перша Секція Суду постановила рішення у справі Nachova and Others v. Bulgaria.[13] Справа стосувалася смерті двох ромських чоловіків 21-го року які, після зникнення  з військової служби, були застрілені, коли воєнний офіцер на ім’я майор Джи, намагаючись їх заарештувати, відкрив вогонь в ромському районі. Один зі свідків доповів, що невдовзі після стрілянини майор Джи кричав на нього «ви чортові цигани». Знову ж таки, заявники представили багато вагомих доказів дискримінації та ворожнечі проти ромів в Болгарії, стверджуючи, що вбивства слід вважати порушенням Статті 14. У зв’язку з цим Суд змінив свій підхід.

Суд визнав, що він не мав достатньо доказів расистської мотивації злочину через те, що Болгарська влада не змогла адекватно розслідувати можливість расистських мотивів злочину, незважаючи на вагомі підстави вважати, що такі мотиви можуть існувати. На цьому ґрунті Суд постановив і виявив порушення процедурного положення Статті 14. Попри це, Суд пішов далі та вирішив перевірити справу по суті – що юнаків було вбито через свою ромську належність – що відповідає Статті 14. Щоб зробити це, він переклав тягар доведення на державу, яка тепер мала довести, що смерть не була результатом расизму і коли держава виявилася неспроможною це зробити – Суд визнав порушення Статті 14. Посилаючись на справи Velikova та Anguelova, Суд відмітив, що «дуже важливо, що це не перша справа проти Болгарії, де було встановлено, що працівники правоохоронних органів піддали ромів насиллю, що призвело до смерті.[14]»

Болгарія звернулася за роз’ясненнями рішення напряму до Вищої Палати Суду. Для визначення головних викликів, які постали перед Судом, 3 організації, що мали інтереси у цій справі, кородували наші експертні висновки, які виступали у якості додаткових втручань третьої сторони: одне  – з боку Європейського Центру Прав Ромів[15] (стосовно розповсюдження дискримінації ромів в регіоні);  інше зі сторони INTERIGHTS (з питання тягара доказування) та останнє від Ініціативи Правосуддя Відкритого Суспільства[16]. Вища Палата обробила та визнала порушення на основі «процедурних зобов’язань» Статті 14, більшість суддів повернула рішення про відсутність істотних порушень через відсутність достатніх доказів дискримінації[17]. 6 Суддів виявили сильну незгоду та наполягали, що докази грубого порушення Статті 14 були переконливими.

Провадження у справі Nochova відбилося на 14 Статті та має визначальне значення для прецедентного права Суду. Воно встановило процедурні зобов’язання, згідно яких держава має розслідувати дискримінаційні мотиви вбивств, у випадках коли є обґрунтована підозра подібної мотивації. Також воно відкрило шлях, який дає можливість, за умови переконливих доказів, застосовувати Статтю 14 у поєднанні зі Статтею 2. Принципи, розроблені в  справі Nochova тепер застосовуються і до інших видів дискримінації, в тому числі до випадків приватного насилля та до насилля, яке не призвело до смерті[18]. У вимірі стратегії, справи з расового насильства в Болгарії продемонстрували, що зміни установленої позиції Суду вимагають терпіння та наполегливості. Вони показують важливість розгляду обставин злочину та координації зусиль з метою максимізації потенціалу міжнародного та порівняльного матеріалу.

D.H. та інші VS Чеська Республіка

Судова стратегія у визначній справі Верховного Суду США Brown VS the Board of Education[19] вочевидь стала натхненням для D.H. та інших проти Чеської Республіки.  До сьогодні справа D.H. являє собою найбільш системний виклик проблемі нерівності в Європі із найбільшим бюджетом та найвищим профілем.

В 1998 році Європейський Центр Прав Ромів (EERС) вирішив інвестувати значні ресурси в стратегічну справу для вирішення проблеми роздільної освіти в Центральній та Східній Європі. У всіх країнах регіону, ромські діти навчалися (і досі навчаються) в окремих класах, а інколи і в окремих школах, часто «для дітей із вадами інтелектуального розвитку». Після багатьох років досліджень та консультацій з ромськими громадами, EERC визначив спеціальні школи в чеському місті Острава як ціль для тяжби, було проінтерв’ювано сотні сімей та врешті обрано 18 ромських дітей у якості позивачів у справі в ЄСПЛ проти сегрегації в освіті. Усі діти мали такі результати тестів та академічної успішності, які не передбачали навчання в спеціальній школі, усі діти, здавалося, щиро хотіли покінчити із розділенням в широкому сенсі[20].

Дослідження ERRC показало кілька рівнів дискримінації ромських дітей, але первинно зосередилося на непрямій дискримінації, яку до тих пір Суд не визнавав. Дітей було відібрано до спеціальних шкіл на основі результатів тестів, які з першого погляду здавалися нейтральними, але в дійсності були орієнтовані на дітей, що добре обізнані в чеській мові та культурі, а також проти ромських дітей, яких  відправляли до спеціальних шкіл в 27 разів частіше ніж неромських дітей.

Справу було спочатку розглянуто Палатою, а потім Вищою Палатою за втручання як INTERIGHTS так і Human Rights Watch в обох процесах. За допомогою посилань на міжнародне та порівняльне право в питаннях рівності, наша участь допомогла Суду на зрозуміти та визнати, що непряма дискримінація є порушенням Статті 14 Конвенції, показуючи як непряма дискримінація може бути доведена загалом і особливо, як врахування статистичних даних – надійних та значущих – може бути використане для доведення дискримінації.

У лютому 2005 року Палата Суду винесла невтішний вирок.[21] Хоча більшість суддів відмітили, що позивачі навели серію “вагомих аргументів“[22], вони визнали, що непряма дискримінація можливо може викликати порушення Конвенції (хоча вони не використали це термін[23]), однак не було знайдено вагомих доказів для виявлення дискримінаціїта порушення статті 14. Стосовно статистики – хоча Суд і знайшов дані про освіту ромів в спеціальних школах «турбуючою», але підтвердив свою позицію, що статистика сама по собі не є ефективним доказом для викриття практики яка може бути класифікована як дискримінаційна[24].

Справу було передано до Вищої Палати Суду, яка у Листопаді 2007 року винесла зовсім інше рішення, визнавши і вперше застосувавши термін «непряма дискримінація». Рішення Суду змінилося через нове ставлення до питання тягаря доведення. Суд постановив, що коли заявник ініціює порушення справи prima facie[25] про дискримінацію, тягар доведення переходить до держави, яка має дати недискримінаційне пояснення явища чи ефекту. Примітно, що у випадках, коли критична оцінка доводить, що статистика надійна та значуща, вона сама по собі може ініціювати перекладення тягаря доведення. В багатьох відношеннях рішення Вищої Палати у справі D.H. призвело до впорядкування юриспруденції Європейського Суду у відповідність із стандартами ЄС, зокрема описаними в Директиві ЄС про Досягнення Рівності. Ця справа стала визначним прикладом стратегічної тяжби. Без ретельного вироблення стратегії справи, підбору позивачів, стратегії третіх сторін та використання міжнародного та порівняльного права, ЄСПЛ навряд чи б мав можливість так ясно висловити свою позицію щодо роздільної освіти. І хоча індивідуальні міри – а саме компенсація у розмірі 4000 євро кожному – були швидко прийняті урядом Чехії, процес десегрегації шкіл був набагато більш проблематичним. Факт тяжби сам по собі викликав зміни в чеському освітньому законодавстві, чеський парламент законодавчо встановив заборону на спеціальні школи номінально та змінив систему спеціальної освіти до того, як було винесено обидва рішення Суду. Тим не менш, ситуація із ромськими дітьми залишається невирішеною.

Цікаво, що освітні потреби дітей з інвалідністю в спеціальних школах не було враховано в стратегії  кейсу D.H., адже ERRC є організацією, яка просуває права ромів, та на час подання заяви в 2000 році права людей з інвалідністю були далеко від фокусу міжнародного руху за права людей. Багато активістів та юристів з питань інвалідності, включно з автором, висловили думку, що в  справі імпліцитно була прийнятною наявність відокремленої (поганої якості) освіти для дітей з інвалідністю і, відповідно, було втрачено можливість освітити неприйнятність спеціальних шкіл для дітей з інвалідністю в тому числі. Хоча організації, що працювали з інвалідністю, на початку не були включені до стратегії, десять років вплинули на поглиблення розуміння громадянським суспільством проблеми інвалідності, організації по роботі з інвалідністю стали партнерами на рівні прийняття рішень із розумінням, що коли в спеціальних школах не будуть вчитися діти з інвалідністю – не будуть також і ромські діти. Це відповідає зобов’язанням прийнятим в Конвенції ООН про Права Людей з Інвалідністю (UNCDRP) про інклюзивну освіту, як єдино можливий варіант освіти для дітей з інвалідністю. Така єдність серед різних організацій, що працюють з різними видами дискримінації є дуже символічно значимою та надає сенс координуванню просування прав меншин згідно принципу неподільності прав людини.

Можливо, найважливішим аспектом справи D.H. є те, що досвід ромських дітей в центральній Європі був оцінений так само як досвід жертв расової сегрегації освіти в США в справі Brown v. The Boat d of Education of Topeko. І, хоча імплементація залишається головною метою стратегічного судочинства, важливість фактичного викриття порушень за допомогою тяжби і прецедентного права, що породжується цими справами є незаперечним. D.H. є однією з найважливіших справ у сфері рівності, та принципи, які вона порушила, було підхоплено в подальших справах – наприклад у справах стосовно прав жінок та релігійних меншин.

Opuz проти Туреччини

У той час як справа D.H. стала продуктом планування та стратегії,  справа Opuz проти Туреччини[26] виникла органічно – народилася  з прагнення справедливості заявницею у відповідь на особисту трагедію. Це є приклад більш розповсюдженого, в багатьох вимірах простішого типу стратегічних тяжб, коли підтримка та аргументація природньої справи перетворюють її на стратегічну.  На відміну від  справи Nachova, в Суді не було особливих тенденцій, які б могли привести до позитивного рішення; навпаки, Суд ще ніколи не демонстрував, що його підхід до покарання дискримінації може поширюватися на гендерно-обумовлене насильство.

Нахід Опуз подала заяву до ЄСПЛ після вбивства її матері її власним чоловіком. Цьому вбивству передувало багато років домашнього насильства, інколи погроз життю, про яке часто повідомляли в поліцію. Інколи заявниця відкликала скарги на домашнє насильство через страх перед ще гіршими репресіями з боку чоловіка, в інших випадках скарги було оброблено, але мало що було зроблено, щоб захистити заявницю та її родину.  Одного разу мати заявниці збила машина, вона отримала травми небезпечні для життя та була госпіталізована. Злочинця було визнано винним і він сплатив штраф. Злочини багато разів було недооцінено поліцією та прокуратурою та розглянуто суто, як сімейні сутички, що не мають суспільного значення.

З часом насилля посилилося, заявниця разом із матір’ю скаржилися поліції на сильніші побої та погрози вбивством. Поліція не вчинила жодних дій. Врешті, коли мати заявниці перебувала у фургоні, що вивозив її речі в безпечніше місце, на світлофорі біля фургону зупинилося таксі, з вікна якого чоловік заявниці застрелив тещу насмерть. Він заявляв, що вона втручається в його шлюб та, що він вбив її «заради захисту честі та блага дітей[27]». Його було звинувачено у вбивстві. До того часу, як справу було передано в ЄСПЛ, його було звільнено та він знову погрожував позивачці.

Позивач подала справу до Європейського Суду після кількох місяців із дня смерті матері. Вона стверджувала, що порушення права на життя її матері та її власного права на свободу від тортур та дискримінації є виявом підкореного становища жінок в турецькому суспільстві.

Хоча тут піднято різні цікаві питання, я зупинюся на аспекті дискримінації. Заявник доводила, що неспроможність турецьких правоохоронних органів захистити її та її матір від насилля складає порушення Статті 14 (у поєднанні зі статтями 2 та 3).

INTERIGHTS довгий час працював із гендерним насиллям в Суді – наприклад, втручанням у справу M.C проти Болгарії та виступивши у ролі радника адвоката з питань домашнього насилля  у справі Bevacqua and S. Проти Болгарії тому, коли ми побачили справу Опуз у переліку справ переданих до Суду, ми шукали можливостей, як ця справа могла би вплинути на зміцнення прецедентного права. Заявники заявили про порушення Статті 14 поряд із вагомими доказам високого рівня домашнього насильства в Діярбакір, де проживала заявниця та фактом того, що дії поліції переважно було напрямлено на медіацію – спроби повернути жертв додому, щоб вони відкликали скаргу – та невтручання з боку владних органів. Суд надав нам дозвіл вплинути на розгляд питання «зобов’язань держави стосовно домашнього насилля та характеристики домашнього насилля, як виду дискримінації». Завдяки нашому втручанню було висвітлено розширення міжнародного законодавства від Комітету Ліквідації Всіх Форм Дискримінації щодо Жінок (CEDAW) до Американського Суду і місцевих юрисдикцій – які визнали гендерно-обумовлене насилля формою дискримінації.

Як зазначалося вище – там, де визнавалися порушення основних статей Конвенції, позиція Суду довго залишалася (хоча зараз це і змінюється повільно) такою, що вважалось непотрібним враховувати Статтю 14. У час нашої роботи із справами про насилля щодо жінок, Суд не займався розглядом антидискримінаційних аргументів в таких справах. Відповідно, на час нашого втручання, та на слуханні рік по тому, в Суду не було жодних підстав (із попередніх справ) розглядати наші аргументи про дискримінацію, тому ми покладалися виключно на міжнародний та порівняльний матеріал. Через це наші очікування від Суду були низькими та на слуханні ми зверталися переважно до єдиного судді, який, на нашу думку, міг виявити співчуття. Пам’ятаючи про досвід попередніх справ Velikova-Anguefova-Nachova, наша стратегія полягала в забезпеченні принаймні однієї незгоди із загальним рішенням для того, щоб почався процес зрушення думки Суду в бік розуміння домашнього насилля, як порушення Статті 14. У цьому випадку, наша невпевненість себе не підтвердила.

Суд одностайно визнав не тільки порушиння статтей 2 та 3, але і вперше на домашнє насилля було поширено вміст Статті 14. Спираючись на постанову у справі D.H., Суд вирішив, що справа є дискримінаційною (prima facie) через посилання на масштаби насилля проти жінок в  цьому регіоні Туреччини. Таке рішення в значній мірі покладалося на міжнародне та порівняльне право, яке передувало знаходженню порушень Статті 14 у світлі загальної дискримінаційної пасивності органів юстиції що “… створило сприятливий клімат для домашнього насилля[28].” Нахід Опуз було надано компенсацію за біль та страждання у розмірі 30 000 євро та завдяки спеціальним інструкціям Суду зараз вона перебуває в безпеці від свого чоловіка.

Opuz є визначною справою для прецедентного права ЄСПЛ та для міжнародної судової практики у питаннях гендерної рівності в цілому. Суд визнав розширення розуміння, згідно якого гендерно-вмотивоване насилля тепер вважається проблемою нерівності та, як воно перешкоджає здійсненню багатьох інших прав. Це рішення вплинуло на багато інших судів — найбільш помітно у справі Jessica Lenahan (Gonzaies[29]) в Американському Суді з Прав Людини — в рішенні щодо якого було посилання на розробки Конвенції Ради Європи щодо перешкоджання та подолання насилля щодо жінок та домашнього насилля[30]. З огляду на цю Конвенцію, Туреччина зараз ввела новий закон про домашнє насилля, який (хоча частково і недостатньо) підвищив рівень захищеності жінок, таких як Нахід Опуз.

У справі Opuz, що є дуже трагічним, але, на жаль, розповсюдженим, домашнє вбивство запустило машину істотних змін в законодавстві, як локально,так і на міжнародному рівні. Я вважаю, що ця справа стала успішною з точки зору застосування Статті 14 через те, що з самого початку позивачка вклала дискримінацію у серце заяви – наявність середовища, в якому прийнятно здійснювати насилля над жінками було неодноразово доведено – а також через наше втручання, яке тисло на Суд, вимагаючи щоб він створив прецедент рішення в питанні гендерно-вмотивованого насилля, щоб воно розповсюдилося і на іншому міжнародному та локальних рівнях.

Інший варіант — процедура колективних скарг згідно Європейської Соціальної Хартії.

Як було зазначено вище, стратегічні тяжби стосовно порушення прав людини ускладнені труднощами в підборі позивачів, але іншою проблемою є строгі критерії Суду щодо прийнятних справ. Наприклад, необхідність отримання статусу жертви, вичерпання національних засобів правового захисту та подання заяви протягом 6 місяців. Соціальна Хартія Ради Європи надає можливість подання колективних скарг, що виглядає привабливим засобом просування економічних та соціальних прав без подолання суворих критеріїв, хоча такий засіб і не є індивідуальною тяжбою в чистому вигляді. Хоча не всі Держави, що є членами РЄ визнають механізм колективних скарг, але все ж дозволяють деяким НУО та торговим об’єднанням подавати скарги до комітету на основі Соціальної Хартії 1961 року та Переглянутої Соціальної Хартії. Подання колективної скарги не передбачає залучення індивідуальних заявників, чи вичерпання місцевих механізмів, чи дедлайнів, та все ж таки може принести до визнання порушень, розгляд яких відбувається Міністрами Комітету приблизно таким самим чином, як суддями ЄСПЛ.

Колективна скарга вимагає або демонстрації несумісності закону із Хартією номінально, або доведення того, що застосування закону іде в розріз із правами, визначеними в Хартії. В останньому випадку, можуть вимагатися результати ґрунтовного дослідження та докази, так відбулося у двох справах, з якими працювали ми[31]. На відміну від Європейського Суду, де прийняття рішення можна чекати роками, на сьогодні Комітет Соціальної Хартії дає остаточне рішення по суті протягом 18 місяців, що може прискорити шлях до забезпечення можливості використання рішення при лобіюванні чи в індивідуальній тяжбі.

Нині Комітет Соціальної Хартії показав себе дуже ефективним в вирішенні проблем нерівності та дискримінації, включаючи аналіз рівності в більшість своїх рішень. Наприклад, рішення по справі Autism Europe проти Франції[32] провадить елегантні розробки не лише по темі права на освіту, але і в сенсі значення рівності для людей з інвалідністю у сфері освіти. Рішення у справі Interights проти Хорватії — справі, яка зосередилася на протиправності абстинентної сексуальної освіти в Хорватії — створило заборону на включення гомофобного контенту в шкільні підручники та спричинило внесення виправлень в образливі тексти.

Механізм колективних скарг надає цікаву можливість для тих груп, доступ яких до правосуддя є обмеженим, або тоді, коли заявники не хочуть брати участь в тяжбі, а проблема є системною та важливою. На думку автора, цей механізм недооцінено тими, хто працює із стратегічними тяжбами.

Висновки

Хоча стратегічні судові тяжби стали причиною багатьох значимих зрушень в прецедентному праві ЄСПЛ протягом останніх 10 років — визнання непрямої дискримінації, впровадження процедурних зобов’язань згідно Статті 14 та розширення захищеності на нові групи — прогрес не був однозначним. Наприклад, стосовно проблеми інвалідності, Суд застряг у величезній медичній моделі інвалідності, ані застосувавши інновації впроваджені UNCRPD стосовно питання рівності, ані демонструючи особливої уваги до того, як саме інваліди стикаються із порушенням своїх прав. Коли справа зазнає невдачі, ми переглядаємо нашу стратегію та обговорюємо нові підходи з партнерами, ми віддано продовжуємо створювати аргументи проти нерівності, які на нашу думку, одного дня стануть частиною прецедентного права Європейського Суду з Прав Людини.

Як написано на початку статті, застосування стратегічних судових тяжб є недосконалим інструментом, але він дає цінний внесок. Досвід судочинства ЄСПЛ у питаннях рівності протягом останнього десятиліття показав, що Суд реагує на стратегічні аргументи, він є чутливим до міжнародних тенденцій та може створити важіль, який впливає на політичну та суспільну думку. Останні десять років навчили мене терпінню та відданості стратегії, завзятості перед обличчям несприятливих суджень та впевненості, що Суд шукає можливості захистити права людини на міжнародному рівні і тому, врешті, підвищить рівень захищеності незахищених.


[1] James A. Goldstar,’Public Interest Litigation in Central and Eastern Europe: Roots, Prospects and Challenges’ Human Rights Quarterly, (2006) Volume 28,492-527, at 497.

 

[2] Scott L. Cummings and Deborah L Rhode/Public interest litigation: Insights from theory and practice^ Fordham Urb. LJ., Vol. XXXVI 2009,603-651, at 606.

 

[3] Helen Duffy/Human rights litigation and the “war on terror1″. International Review of the Red Crass, Volume 90 No. 871, Septem­ber 2008 573-597, at 595.

 

[4] ERRC, INTERIGHTS & MPG, Strategic litigation of race discrimination in Europe: from principles to practice, 2004, England, at 37.

 

[5] Ibid.

 

[6] D.H. and Others v. the Czech Republic [GC], no. 57325/00, ECHR 2007; DH. And Other v. the Czech Republic, no. 57335/00. 7 February 2006.

 

[7] Наприклад, справа Opuz v. Turkey та M.C. v. Bulgaria

 

[8] M.C. v. Bulgaria no. 39272/98, ECHR 2003-XII.

 

[9] Velikova v. Bulgaria, no.41483/98, ECHR2000-VI

 

[10] Ibid., at paragraph 94

 

[11] Anguelova v. Bulgaria, no. 33361/97, ECHR 2002-IV

 

[12] Ibid, Dissent of Judge Bonello, paragraph 2.

 

[13] Nachova and Others v. Bulgaria, no. 43577/98 and 43579/98. 26 February 2004.

 

[14] Ibid., §176.

 

[15] European Roma Rights Centre

 

[16] Open Society Justice Initiative

 

[17] Nachova and Others v. Bulgaria [GC], nos. 43577/98 and 43579/98, ECHR 2005-VII.

 

[18] See for example, Milanović v. Serbia, no 44614/07), 14 December 2010 which concerned ill-treatment based on religious discrimination.

 

[19] Brown v. The Board of Education of Topeka (1954) 347 US 483 which challenged racial segregation in education in the United States of America.

 

[20] James A. Goldston, ‘Ending racial segregation in schools: the promise of DH’, Roma Rights Journal, Number 1, 2008, 1-5 at 2.

 

[21] D.H. and Others v. the Czech Republic, no. 57325/00, 7 February 2006

 

[22] Ibid., at §45.

 

[23] Ibid., at §46.

 

[24] Ibid

 

[25] Презумпція доведення – розумна достовірність

 

[26] Opuz v. Turkey, no. 33401/02, ECHR 2009.

 

[27] Ibid., at § 54

 

[28] Ibid., at §192.

 

[29] Jessica Lenahan (Gonzales) et al v. United States, Report No. 80/11, Case 12.626, 21 July 2011.

 

[30] See the Explanatory Report to the Convention, §§49, 58 and 163.

 

[31] International Centre for the Legal Protection of Human Rights (INTERIGHTS) v. Croatia, No. 45/2007, decision of 9 April 2009;

 

International Centre for the Legal Protection of Human Rights (INTERIGHTS) v. Greece, No. 49/2008, decision of 25 January 2010.

 

[32] Autisme-Europe v. France, No. 13/2002, decision of 7 November 2003.

 

 

 

Share this:
Share this page via Email Share this page via Stumble Upon Share this page via Digg this Share this page via Facebook Share this page via Twitter
Останні публікації

Результати дослідження поінформованості ЛГБТ-спільноти та запрошення до участі в онлайн-курсі

Художница Алевтина Кахидзе: Клубника Андреевна и постановление http://www.sbu.gov.ua/sbu/cont

Художница Алевтина Кахидзе нарисовала историю своей  мамы, которая не может выехать из-под обстрелов в Донецкой области в безопасную часть Украины, так как для этого нужно подать документы на разрешение пересечения линии столкновений (см. временный порядок выезда на сайте СБУ) и затем долго ожидать его получения.
Правозащитные организации уже предупреждали о незаконности и опасности подобной практики.

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

ДОВІДКА ЩОДО ПРОДОВЖЕННЯ СТРОКУ ПЕРЕБУВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ТИМЧАСОВЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ПОСТІЙНЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

Правозахисники у правовому полі, що стискається: Приклад України

(Виступ Максима Буткевича на заході Frontline Defenders у Раді ООН з прав людини, 10 березня 2014 р.)

 Коли планувався цей захід, на якому мені випала честь виступати, ситуація в моїй країні - Україні - вже почала привертати увагу світової спільноти. Втім, наразі, ситуація серйозно змінилася. Українці не лише пройшли через масові громадянські протести, жорстокі вуличні протистояння, вбивства людей, які виборювали свої права і свободи, падіння попереднього режиму, - але й зробили перші кроки в побудові нової, більш демократичної країни, і зіткнулися з іноземною воєнною окупацією.

Що Заходу потрібно знати про крайніх правих на Евромайдані

Блог Антона Шеховцова

Джерело

Багато хто на Заході запитує про участь українських радикальних націоналістів на київському Евромайдані. Деякі нібито ліві сайти як World Socialist Web Site (Світова Соціалістична Мережа) опублікували відверту брехню щодо Евромайдану та ролі крайніх правих у цих протестах: ці сайти намагаються ублажити російських імперіалістів, які щодня роблять все, щоби позбавити Україну її слабкої незалежности.

Закрити кримінальне провадження проти фальсифікаторів порносправи не вийшло

Напередодні Нового року, 30-го грудня, суддя Вишар І.Ю. скасував постанову Вінницької обласної прокуратури про закриття кримінального провадження за фактом притягнення завідомо невинуватого Дмитра Гройсмана до кримінальної відповідальності за ст. 372 Кримінального кодексу.

Заява Проекту «Без Кордонів» та Мережі меншин Східного партнерства стосовно ситуації з правами меншин в Україні, зокрема у сфері злочинів на ґрунті ненависті та відповідних дій держави в даному напрямку. Нарада ОБСЄ з розгляду виконання в галузі людського виміру, Варшава, 24 вересня 2013 року

Проект «Без Кордонів» вітає розробку Україною Стратегії захисту та інтеграції ромської національної меншини та Плану заходів щодо реалізації Стратегії.  Водночас, ми вимушені звернути увагу на відсутність будь-яких ефективних дій щодо прав інших меншин в Україні.  Держава роками не використовувала можливостей формулювання політики із захисту прав меншин і відмовлялася помічати нагальність питання її розробки. Проект «Без Кордонів» закликає Україну вжити негайних заходів щодо виконання зобов’язань за міжнародними договорами з прав людини та угодами в рамках  Східного партнерства, створити правову базу для захисту прав меншин та попередження порушень їх прав, а також забезпечити активну участь меншин у цьому процесі.

The web-site is created with the support of Open Society Institute
Creative Commons License Content on this site is licensed under a Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivs 3.0 Unported License.