Рішення ЄСПЛ: CASE OF DANILENKOV AND OTHERS v. RUSSIA – Данілєнков та інші проти Росії

Липень 12, 2012

Неофіційний переклад виконаний

Проектом “Без кордонів” ГО Центр “Соціальна дія”

використання та розповсюдження перекладу Рішення вітається за умови посилання на веб-сайт Проекту “Без кордонів” ГО Центр “Соціальна дія”

www.noborders.org.ua

ECHR

ПЕРША СЕКЦІЯ

CASE OF DANILENKOV AND OTHERS v. RUSSIA

Данілєнков та інші проти Росії

(Заява № 67336/01)

РІШЕННЯ

Неофіційний переклад виконаний

Проектом “Без кордонів” ГО Центр “Соціальна дія”

використання та розповсюдження перекладу Рішення вітається за умови повисання на веб-сайт Проекту “Без кордонів” ГО Центр “Соціальна дія”

www.noborders.org.ua

СТРАЗБУРГ

30 липня 2009

Рішення вступило в силу

10/12/2009

У справі Данілєнков та ін. проти Росії,

Європейський суд з прав людини (П’ята секція) на засіданні Палати, що складалася з:

Rait Maruste, Президента Секції,
Renate Jaeger,
Karel Jungwiert,
Anatoly Kovler,
Mark Villiger,
Isabelle Berro-Lefevre,
Zdravka Kalaydjieva, суддів,
та Stephen Phillips, Заступника Секретаря Секції,

Розглянувши справу у закритому засіданні 14 квітня та 7 червня 2009р.,

Постановив таке рішення, що було прийнятим в останню з вищезазначених дат:

ПРОЦЕДУРА

.  Дана справа ініційована на підставі заяви № 67336/01 проти Російської Федерації поданої до Суду в порядку, передбаченому ст. 34 Конвенції з захисту прав людини і основоположних свобод (Конвенція), тридцяттю двома громадянами Російської Федерації, імена яких перелічені нижче (“заявники”) 9 лютого 2001р. Всі заявники є членами Калінінградського відділення Російської профспілка докерів (РПД).

.  Інтереси заявників, яким Судом було надано кошти на правову допомогу, представляв пан М. Чесалін, голова РПД у ЗАТ “Морський торговий порт Калінінград”. Інтереси Уряду РФ представляли пан П. Лаптєв, та пізніше пані В. Мілінчук, колишні представники РФ у Європейському суді з прав людини.

.  Заявники стверджували, зокрема, що їх право на свободу асоціації та право на свободу від дискримінації були порушені, а також, що вони не мали доступу до ефективних засобів правового захисту щодо їх скарги про дискримінацію.

.  19 жовтня 2004р. ця заява була визнана прийнятною.

.  Заявники та Уряд виклали правові позиції щодо суті скарги (відповідно до § 1 Правила 59). Суд вирішив, після консультацій зі сторонами (відповідно § 3 Правила 59), що відкрите слухання у справі не було необхідним.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

.  Заявниками у справі є:

(1) Пан Сергій Миколайович Данілєнком, 1965 р.н.;

(2) Пан Володимир Миколайович Сіняков, 1948 р.н.;

(3) Пан Борис Павлович Сошніков, 1951 р.н.;

(4) Пан Анатолій Миколайович Кас’янов, 1958 р.н.;

(5) Пан Віктор Миколайович Морозов, 1947 р.н.;

(6) Пан Анатолій Єгорович Тройніков, 1947 р.н.;

(7) Пан Дмитро Юрійович Корчажким, 1969р.н.;

(8) Пан Юрій Іванович Жаркіх, 1970р.н.;

(9) Пан Анатолій Іванович Кісєльов, 1949 р.н.;

(10) Пан Юрій Анатолійович Бичков, 1969 р.н.;

(11) Пан Олександр Ігорович Пушкарьов, 1961 р.н.;

(12) Пан Геннадій Іванович Сільванович, 1960 р.н.;

(13) Пан Іван Васильович Оксенчук, 1946 р.н.;

(14) Пан Геннадій Адамович Кальчевський 1957 р.н.;

(15) Пан Олександр Іванович Долгаєв, 1957 р.н.;

(16) Пан Володимир Федорович Грабчук, 1956 р.н.;

(17) Пан Олександр Федорович Царьов, 1954 р.н.;

(18) Пан Олександр Євгенович Мілінець, 1967 р.н.;

(19) Пан Лукшіс Алдевінас Вінтсо, 1955 р.н.;

(20) Пан Олександр Федорович Верхотурцев, 1955 р.н.;

(21) Пан Ігор Миколайович Вдовиченко, 1966 р.н.;

(22) Пан Ігор Юрійович Звєрєв, 1969 р.н.;

(23) Пан Миколай Григорович Єгоров, 1958 р.н.;

(24) Пан Олександр Костянтинович Лємашов, 1955 р.н.;

(25) Пан Микола Миколайович Грушевой, 1957 р.н.;

(26) Пан Петро Іванович Мірончук, 1959 р.н.;

(27) Пан Микола Єгорович Яковенко, 1949 р.н.;

(28) Пан Юрій Євгенович Маліновський, 1971 р.н.;

(29) Пан Олег Анатолійович Толкачов, 1964 р.н.;

(30) Пан Олександр Вікторович Соловйов, 1956 р.н.;

(31) Пан Олександр Миколайович Лєнічкін, 1936 р.н.;

(32) Пан Володимир Петрович Колядін, 1954 р.н.

.   Заявники є громадянами Російської Федерації та проживають у Калінінграді. Дванадцятий та тридцять перший заявники на час розгляду справи Судом померли.

A.  Контекст заяви

.  Відділення Профспілки докерів Росії було засноване у Калінінградському морському торговельному порті Калінінград у 1995р. в якості альтернативи Профспілці працівників морського транспорту. Калінінградське відділення РПД було офіційно зареєстроване в Управлінні юстиції м. Калінінград 3 жовтня 1995р.

.  Роботодавець заявників, приватна компанія ЗАТ “Морський торговельний порт Калінінград” (“порт” або “МТПК”- ЗАО «Морской торговый порт Калининград»), була заснована 30 червня 1998р. в наслідок реорганізації Калінінградського морського торговельному порту, правонаступником якого вона була. 20 липня 1998р. Адміністрація Балтійського району м. Калінінград зареєструвала нову портову компанію в якості юридичної особи. 25 квітня 2002 ЗАТ “МТПК” було реорганізовано у відкрите акціонерне товариство (ВАТ “МТПК”).

.  Заявники зазначили, що 4 березня 1997р. Губернатор Калінінградської області видав Наказ №183 про заснування Фонд розвитку Каланінградської області (“Фонд”) і призначив п’ять посадових осіб з Адміністрації Калінінградської області для управління Фондом. Сам Губернатор очолив Раду директорів Фонду, а пан Каретний, перший заступник Губернатора, був призначений виконавчим директором Фонду.

.  Заявники стверджують, що між 1998 та 2000 роками пан Каретний був членом ради директорів порту. Протягом цього часу пан Каретний також управляв 35% акцій МТПК через компанію “Рєгіон К”, яка була йому підконтрольна. Таким чином, заявники стверджували, що їх роботодавець в той час, коли мали місце оскаржувані події, перебував під фактичним контролем держави, як прямо (через 20% акцій, що належали Фонду) так і опосередковано (через 35% відсотків акцій, якими управляла посадова особа місцевого органу виконавчої влади).

.   Згідно документів, наданих Урядом, Морський торговельний порт Калінінград був у приватній власності, і лише 19.93% його акцій належали державному Фонду (0.09% були придбані Фондом у травні 1997 та 19.84% – у травні 1998); таким чином, не можна було стверджувати, що держава реально королювала роботу порту. Більше того, акції МТПК, які належали Фонду, 28 листопада 2000р. Були передані приватній компанії ЗАТ “Земланд Ексіма” (ЗАО «Земланд Эскима»). Стосовно пана Каретного, Уряд стверджував, що він дійсно був членом ради директорів порту, проте в час його членства у раді директорів порту він не був державним службовцем. Уряд наполягав, що твердження заявників про те, що пан Каретний контролював компанію “Регіон К” не були підкріплені жодними доказами. Уряд також стверджував, що державний контроль над діяльністю порту, обмежувався доглядом за дотриманням МТПК вимог національного законодавства.

B.  Твердження про дискримінацію з боку керівництва порту

.  У травні 1996р. РПД взяла участь у колективних переговорах між працівниками порту і його адміністрацією. В результаті переговорів був укладений новий колективний трудовий договір, який передбачив довший час відпустки та кращі умови оплати праці. В результаті цього успіху, протягом двох кількість членів РПД зросла з одинадцяти до 275 (станом на 14 жовтня 1997р.). Заявники стверджували, що на той час загальна кількість докерів, що працювали у порті, складала 500 осіб.

.  14 жовтня 1997р. РПД почав двотижневий страйк за підвищення оплати праці, покращення умов праці та умов страхування здоров’я та життя. Цілі страйку не були досягнуті, і він був припинений 28 жовтня 1997р.

.  Заявники стверджували, що починаючи з 28 жовтня 1997р. керівництво МТПК чинило тиск на членів РПД із тим, щоб покарати їх за участь в страйку змусити їх відмовитися від членства у профспілці.

1.  Переведення членів РПД до спеціальних робочих бригад

.  28 жовтня 1997р. генеральний директор Морського торгового порту Калінінград видав наказ, згідно якого були реструктуровані спеціальні робочі бригади (№109 та 110), що називалися “резервні бригади директорів”, до кожної з яких входило до сорока осіб.  Ці бригади призначалися для докерів похилого віку та тих, що мали проблеми зі здоров’ям і не могли витримувати повне навантаження. У даних бригадах кількість працівників (шість, у той час як інші бригади налічували від чотирнадцяти до шістнадцяти осіб) була недостатньою для обслуговування вантажів, та після їх злиття в одну бригаду (№109) призначені на денну зміну, тривалістю вісім годин, в той час як інші бригади працювали, як у денну, так і в нічну зміну, що тривала одинадцять годин. Відповідно до наказу від 28 жовтня 1997р., докери похилого віку та ті, що мали вади здоров’я, були переведені у ново-створену бригаду №117, а більшість докерів, які взяли участь у страйку були переведені до “резервних бригад” №109 та 110.

.  Згідно тверджень заявників, їх оплачуваний робочий час значно скоротився після переведення до “резервних бригад”, які працювали тільки у денні зміни. Наприкінці 1997р. генеральний директор намагався змусити членів незалежної профспілки вийти з неї, негайно переводячи тих докерів, які відмовлялися від членства у РПД, з “резервних бригад” до тих, що мали доступ до вантажних робіт.

.  1 грудня 1997р. був оголошений новий склад бригад та генеральний директор наказав змінити їх укомплектування. Заявників було переведено до чотирьох бригад, які складалися виключно з членів РПД, які брали участь у страйку (бригади №9, 10, 12 та 13). Бригади №12 та 13 працювали за таким самим графіком як і решта бригад, в той час як графік, призначений бригадам №9 та 10 (колишні №109 та 110), передбачав два робочих дні в денну зміну по одинадцять годин, за якими слідували два вихідні дні.

2.  Зменшення можливості заробітку членів бригад, які складалися з членів РПД

.  Заявники стверджували, що до грудня 1997р. в порту існувала стала практика, згідно якої бригадири під час своєї зміни мали можливість по черзі обирати яку саме роботу виконуватиме їх бригада. Однак, після 1 грудня 1997р. генеральний директор заборонив бригадирам тих бригад, що складалися з членів РПД, обирати роботу для своїх бригад. В результаті ці бригади мали доступ тільки до найменш прибуткової роботи. Заробіток членів цих бригад значно зменшився (на 50% – 75%), оскільки вони не мали доступу до вантажних робіт, які оплачувалася за одиницю вантажу, та мусили виконували тільки допоміжні роботи з погодинною оплату за половинним тарифом.

.  21 січня 1998р. Державний інспектор праці наказав начальнику відділу кадрів компенсувати докерам з реорганізованих бригад втрачені ними в результаті реорганізації заробітки. 2 лютого 1998р. директор по роботі з персоналом відповів на вимогу Державного інспектору праці, що реорганізація бригад була внутрішньою справою морського порту і, враховуючи, що робітники отримували рівну оплату за рівну працю, не було жодних правових підстав для виплати їм компенсацій.

.   Заявники також стверджували, що їх роботодавець свідомо тримав бригади, що складалися з членів РПД, недоукомплектованими (у серпні 1998р. у бригадах №9 та 10 було по три докери, а у бригадах №12 та 13 — по шість). Робив він це із тим, щоб виправдати недопущення цих бригад до вантажних робіт (обслуговування карго).

.  Перший та другий заявники поскаржилися Державному інспектору праці на переведення членів РПД до “резервних бригад”. 25 серпня 1998р. Голова Державної інспекції праці Калінінградської області направив виконавчому директору МТПК припис (предписание). Інспекція дійшла висновку, зокрема, що переведення докерів до певних бригад здійснювалося через їх членство у профспілці. Подібна практика суперечила статті 9(1) Закону “Про профспілки” і призвела до того, що декілька бригад були позбавлені можливості виконувати роботу в повну силу, оскільки вони були не повністю укомплектовані. Інспекція наказала відмінити ці зміни у складі бригад, та щоб їх склад було відновлено до нормального рівня.

.  4 листопада 1998р. генеральний директор наказав перевести докерів із чотирьох бригад, що складалися з членів РПД, в кожній з яких на той було менш ніж п’ять робітників на той час, до інших бригад. 1 грудня 1998р. ті працівники, що лишилися у бригадах, які складалися з членів РПД, були об’єднані у новостворену бригаду (№14), бригадиром якої був призначений перший заявник.

3.   Атестація знань робітників зі стандартів безпеки

.  В період з 15 квітня та 14 травня 1998р. проводилася щорічна атестація знань робітників з техніки безпеки. Представнику РПД було відмовлено у праві взяти участь у роботі екзаменаційної комісії, і навіть бути присутнім під час тестування.

.  Заявники стверджували, що умови тестування не були справедливими та проводилася вона упереджено по відношенню до членів РПД: 79 з 89 докерів, які не пройшли тест були членами РПД, в той час як станом на 1 червня 1998р. у порті працювало 438 докерів, тільки 212 з яких були членами РПД. Уряд твердив, що тільки 44 з тих докерів, які були членами РПД, не пройшли тест. Докери, які не пройшли атестацію, були позбавлені права займатися вантажними роботами на один тиждень.

.  З другої спроби, що відбулася 3-5 червня, двадцять працівників знову не пройшли тест, сімнадцять з них були членами РПД. Заявники стверджували, що ті робітники, які не пройшли тестування і при цьому не були членами РПД, повернулися до роботи, в той час як членів РПД було відсторонено від роботи і не надано можливості переекзаменування. Заявники стверджували, що керівництво порту заохочувало тих докерів, які відмовилися від членства у незалежній профспілці, прохідним балом за тестування та можливістю повернутися до роботи.

.  25 серпня 1998р. Державний інспектор з безпеки праці заявив про анулювання результатів атестації знань із стандартів безпеки праці, на тій підставі, що зміст тесту не був узгоджений з РПД. Інспектор наказав, що повторна атестація має бути організована протягом одного місяця за участі РПД, і що працівники мають бути забезпечені довідковими матеріалами з техніки безпеки.

.  29 жовтня 1998р. втретє було проведене тестування, цього разу за присутності представника РПД та представника Державної інспекції з безпеки праці. З п’яти членів РПД, які проходили тестування, чотири отримали найвищий бал, а п’ятий  - лише на бал нижче.

4.  Звільнення докерів за скороченням штату у 1998-99рр.

.  26 березня 1998р. керівництво порту оголосило, що 112 докерів буде звільнено за скороченням штату.

.  10 серпня 1998р. тридцять три докери, які раніше працювали на повну ставку, були переведені на роботу на контрактній основі, та згідно умов контрактів, залучалися до роботи тільки “за потреби”. Заявники вказали на те, що двадцять сім (81.8%) з переведених на контрактну основу докерів були членами РПД, хоча на той час лише 33% працівників МТПК були членами. Заявники стверджували, що докери переведені на контрактну основу, здебільшого були більш висококваліфіковані ніж ті, хто був залишений працювати на повну ставку.

.  11 листопада 1998р. генеральний директор видав наказ про звільнення сорока семи докерів за скороченням штату. 20 листопада 1998р. Начальник відділу кадрів вручив повідомлення про звільнення тридцяти п’яти докерам, з яких двадцять сім були членами РПД (згідно тверджень заявників). Заявники стверджували, що звільнення цих працівників не було реалізоване на практиці, оскільки, щоб це сталося потрібна була згода профспілки, якої адміністрація ніколи не запитувала, та яку профспілка б ніколи не надала. Натомість, 18 грудня 1998р., п’ятнадцять докерів з бригади, яка була сформована з членів РПД, були повідомлені, що з 18 лютого 1999р. їх робочий час буде скорочений з 132 до 44 годин на місяць. Після розгляду скарги, поданої заявниками, Транспортна прокуратура Балтійського району дійшла висновку, що запровадження неповного робочого дня для надзвичайно малої групи робітників (15 з 365 докерів, 116 з яких мали рівну зі скаржниками кваліфікацію) було безпідставним, здійсненим без їх згоди та таким, що суперечило конституційному принципу рівності, а також ст. 25 Кодексу законів про працю. 10 лютого 1999р. Прокурор наказав виконавчому директору компанії виправити допущені порушення.

.  Перший-шостий, дев’ятий, десятий, одинадцятий та вісімнадцятий заявники також оскаржили дії адміністрації порту до суду. Вони просили визнати їх переведення на неповний робочий день незаконним, а також визнати, що їх було дискриміновано через їх членство у незалежній профспілці, та призначити компенсацію виплаченого заробітку та завданої їм моральної шкоди.

.  25 січня 2000р. Балтійський районний суд м. Калінінград частково задовольнив позовні вимоги заявників. Суд постановив, що переведення маленької групи докерів на неповний робочий день не мало об’єктивної причини і таким чином було незаконним. Суд зобов’язав МТПК компенсувати позивачам втрачені заробітки та завдану їм моральну шкоду. Однак суд відхилив скаргу заявників про те, що їх було дискриміновано через їх членство у РПД, як необґрунтовану, посилаючись на те, що вони не довели наявність наміру керівництва порту дискримінувати їх.

5.  Скарга Міжнародної федерації робітників транспорту (МФТ) та новий колективний договір

.  26 січня 1999р. РПД звернувся зі скаргою до Міжнародної федерації робітників транспорту (МФТ). МФТ закликав портову компанію припинити дискримінаційні дії по відношенню до членів РПД та пригрозив міжнародним бойкотом карго, що виходить з Калінінградського морського порту.

.  В результаті міжнародного профспілкового тиску, що був організований МФТ, керівництво порту та РПД підписали договір датований 22 березня 1999р. Бригади, що формувалися виключно з членів РПД, були розформовані, члени РПД — переведені до інших бригад, які мали повний доступ до вантажних робіт, була встановлена загальна система заохочень.

.  Заявники стверджували, що керівництво компанії дотримувалося умов колективного договору до 19 серпня 1999р., коли найактивніші члени РПД були знову переведені до бригади, укомплектованої виключно профспілковими активістами.

C.  Розгляд скарг заявників національними органами влади

1.  Клопотання про порушення кримінальної справи проти генерального директора МТПК

.  У 1998 РПД звернувся до Транспортної прокуратури Балтійського району із клопотанням про порушення кримінальної справи проти керівництва порту та розслідування діяльності пана Калініченко, генерального директора МТПК, на предмет наявності ознак злочину, передбаченого ст. 136 Кримінального кодексу, що передбачала відповідальність за обмеження прав громадян за певними ознаками.

.  24 вересня 1998р. Транспортна прокуратура Балтійського району відмовила у порушенні кримінальної справи проти пана Калініченко, на тій підставі, що за результатами дізнання не було встановлено прямого умислу керівництва порту дискримінувати заявників.

.  Наступне клопотання заявників від 29 листопада 2004р. про порушення кримінальної справи проти керівництва порту було відхилене 9 грудня 2004р. за відсутністю складу злочину, через недоведеність наміру керівництва дискримінувати заявників.

2.  Використання цивільно-правових засобів правового захисту для встановлення факту дискримінації та компенсації завданої шкоди

.  12 грудня 1997р. РПД від імені своїх членів, в тому числі шести заявників (пана Синякова, пана Кас’янова, пана Корчажкіна, пана Жаркіх, пана Калчевського та пана Долгаєва) звернувся із цивільним позовом до Балтійського районного суду м. Калінінграду. РПД вимагав визнання політики керівництва порту дискримінаційною та призначення компенсації втраченого позивачами заробітку, а також завданої їм моральної шкоди.

.  18 серпня 1998р. РПД долучив інших своїх членів до цивільної справи в якості позивачів (дванадцять заявників — пан Данілєнков. Пан Сошніков, пан Морозов, пан Тройніков, пан Кісільов, пан Бичков, пан Пушкарьов, пан Оксенчук, пан Грабчук, пан Царьов, пан Мілінець), а також навів додаткові факти на обґрунтування скарги про дискримінацію.

.  21 квітня 1999р. фіналізував позовні вимоги від імені своїх членів.

.  28 травня 1999р. Балтійський районний суд м. Калінінграду відхилив позовні вимоги заявлені РПД. Суд визнав позовні вимоги необґрунтованими оскільки не вбачив порушення закону у нерівному розподілі добре оплачуваної вантажної роботи. Позивачі оскаржили це рішення до апеляційного суду.

.  6 жовтня 1999р. Калінінградський обласний суд при апеляційному розгляді справи скасував рішення суду першої інстанції та направив справу на повторний розгляд. Суд вказав на те, що суд першої інстанції не дослідив питання чи переведення докерів між бригадами було вмотивоване бажанням керівництва помститися за їх участь у страйку та членстві в РПД. Апеляційний суд також зауважив, що суд першої інстанції проігнорував скарги заявників про зниження заробітків після переведення порівняно із заробітками їх колег. Апеляційний суд піддав критиці те, що суд першої інстанції не витребував документів стосовно заробітної платні докерів, що були в розпорядженні відповідача, та відхилив клопотання позивача про витребування цих документів. Апеляційний суд постановив, що висновок суду першої інстанції про відсутність дискримінації, був незаконним і необґрунтованим оскільки вище перелічені процесуальні недоліки призвели до його неспроможності оцінити доводи позивачів у світлі усіх даних, що мали значення для вирішення спору.

.  22 березня 2000р. Балтійський районний суд м. Калінінграду виніс нове рішення. Суд постановив, що позовні вимоги РПД були необґрунтованими, оскільки заявники не довели умисел керівництва порту дискримінувати їх. Свій висновок суд обґрунтував виключно аргументами керівництва компанії та стівідорів. Керівництво порту пояснювало, що бригади, укомплектовані виключно членами РПД, були із тим, що зменшити напружену обстановку на робочому місці, що була створена ворожим ставленням страйкарів по відношенню до їх колег, які не брали участі у страйку. Стівідори заперечували, що вони отримували будь-які інструкції від керівництва щодо розподілу вантажних робіт. Суд також звернув увагу на рішення прокуратури від 24 вересня 1998р. та постановив, що керівництво порту не могло бути притягнутим до юридичної відповідальності оскільки не було встановлено умислу дискримінувати позивачів з боку керівництва порту. Суд також зауважив незначне число скаржників (29) порівняно з загальним числом учасників страйку (213) та постановив:

“…навіть сама по собі вимога встановити факт дискримінації на ґрунті членства у певному об’єднанні громадян, що виходить тільки від незначної кількості членів такого об’єднання, в той час як ситуація, в якій опинилися позивачі є результатом їх особистих дій, характеристик та об’єктивних факторів.”

.  Суд оцінив зниження заробітку позивачів як результат їх власних помилок та недоглядів (таких як не проходження тестування з безпеки праці), а також загальне зменшення обсягів необхідних вантажних робіт у порту. Тим не менше, за пропозицією відповідача, суд призначив позивачам номінальну компенсацію в розмірі різниці у заробітній платі за два місяці після їх переведення до нових бригад. Заявники оскаржили це рішення в апеляційному порядку.

.  14 серпня 2000р. Калінінградський обласний суд постановив припинити провадження в частині позовних вимог стосовно дискримінації. Суд дійшов висновку, що факт дискримінації міг бути встановлений тільки в рамках кримінального слідства по відношенню до окремих посадових осіб порту чи інших фізичних осіб. Юридичні особи, такі як морський торговий порт, не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності. Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги, що стосувалися дискримінації позивачів керівництвом порту, перебували поза межами його компетенції. Щодо решти позовних вимог, суд залишив у силі рішення суду від 22 березня 2000р.

.  9 липня 2001 всі заявники подали нову позовну заяву, в якій просили визнати, що їх було дискриміновано у реалізації права на рівну оплату праці а також у доступі до праці на ґрунті їх членства у РПД; вони вимагали вжиття заходів для усунення наслідків порушення їх прав та компенсації завданої їм порушенням їх прав моральної шкоди.

.  18 жовтня 2001р. Мировий суддя Першого окружного суду Балтійського районного суду Калінінграду, своєю ухвалою (определение) відмовив у прийнятті позовної заяви до розгляду.  Окружний суд в обґрунтуванні ухвали виходив з аргументів, викладених у рішенні від 14 серпня 2000. Він постановив, що не був компетентним встановив чи мала місце у випадку заявників дискримінація чи ні, оскільки дискримінація являла собою склад злочину, наявність якого могла бути встановлена тільки в рамках кримінального процесу; зауваживши, що юридична особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності.

.  Заявники оскаржили це рішення 6 грудня 2001р. до Бальтійського районного суду м. Калінінград, який постановою від 18 жовтня 2001р. залишив його в силі.

3.  Рішення Калінінградської обласної Думи

.  РПД подав скаргу до Калінінградської обласної думи, в якій стверджував, що їх роботодавець порушував права членів профспілки. 15 листопада 2001р. Виконавчий комітет Думи з питань соціальної політики та охорони здоров’я прийняв резолюцію стосовно ситуації, викладеної заявниками у їх скарзі. В ній зокрема зазначалося таке:

“…3. У Морському торговому порті Калінінград провадиться розрізнення в умовах праці робітників залежно від їх членства у профспілці. В результаті цієї практици члени РПД поставлені працедавцем у менш сприятливе становище порівняно із тими працівниками, які не є членами зазначеної профспілки.

4. РПД обґрунтовано піднімав питання дискримінації у зв’язку із членством у профспілці з боку керівництва Морського торгового порту Калінінград…”

.  29 листопада Комітет Думи звернувся до Прокуратури Калінінградської області із проханням вжити невідкладних заходів для захисту прав членів РПД та розглянути питання про притягнення керівництва порту до кримінальної відповідальності.

4.  Інші тяжби на національному рівні стосовно різноманітних скарг

(a)  Позбавлення надбавок до зарплати та втрата заробітку

.  З 8 по 15 листопада 1998р. другий, третій, четвертий, девятий та вісімнадцятий заявники, а також чотири їх інших колеги брали участь у профспілковій конференції у Данії. Вони звернулися до керівництва порту із проханням дозволити їм участь у конференції, однак не отримали жодної відповіді. Згідно наказів від 18 грудня 1998р. та 30 березня 1999р. учасники конференції були позбавлені надбавок до зарплати на тій підставі, що вони ніби-то були відсутні на роботі без відповідного дозволу. Докери оскаржити зазначені накази до суду.

.  1 листопада 1999р. Балтійський районний суд м. Калінінграда дійшов висновку, що керівництво порту було зобов’язане відповідно до пункту 25(6) Закону “Про профспілки” надати заявникам дозвіл на відвідання профспілкової конференції. Суд постановив, що накази, якими керівництво порту позбавило скаржників надбавок до заробітної платні, були незаконними. Керівництво не оскаржувало цього рішення.

(b)  Зняття дисциплінарних стягнень, накладених на вісімнадцятого заявника

.  10 січня 1999 на вісімнадцятого заявника було накладено дисциплінарне стягнення за неявку на роботу 14 грудня 1998р., хоча той день був державним святом і офіційним вихідним. Вісімнадцятий заявник оскаржив рішення про накладення на нього дисциплінарного стягнення. Він, зокрема, стверджував, що оскільки він був обраним лідером профспілки, була необхідною згода профспілки на накладення щодо нього дисциплінарного стягнення, якої керівництво порту не отримувало.

.  11 січня 2000 Балтійський районний суд м. Калінінграду задовольнив позовні вимоги вісімнадцятого заявника. Суд скасував дисциплінарне стягнення, на тій підставі, що керівництво порту не отримало згоди профспілки на його накладення, як це вимагала ст. 235 Кодексу законів про працю.

(c)  Зняття дисциплінарних санкцій, накладений за відмову виконувати низько-кваліфіковану працю

.  15 січня 1999р. докери, що працювали у бригаді №14, яка складалася виключно з членів РПД, отримали наказ очистити порт від снігу. Докери відмовилися виконувати наказ, оскільки відповідно до колективного трудового договору, керівництво могло вимагати від них виконання низькокваліфікованої праці тільки в тому випадку, якщо така робота була супровідною до вантажної, і вимога прибрати порт від сніку не відповідала цій умові. Вони залишалися в порту, готові отримувати накази про виконання іншої роботи, до кінця зміни. 21 січня 1999р. керівництво порту видало наказ, що той день для членів бригади повинен розцінюватися як день відсутності без дозволу. На членів бригади наклали дисциплінарне стягнення позбавивши їх надбавок до заробітної плати за січень.

.  РПД звернувся до суду із позовом від імені другого, шостого та дев’ятого заявників. РПД вимагав зняття дисциплінарних санкцій та виплати  утриманою заробітної плати і надбавок.

.  10 жовтня 2000 Балтійський районний суд м. Калінінграду постановив на користь скаржників. Суд дійшов висновку, що необґрунтоване використання кваліфікованих докерів для виконання низько-кваліфікованої праці порушувало їх трудові права та, що вони не могли бути в цьому випадку покарання за відсутність на робочому місці без дозволу, оскільки вони були присутніми на роботі на території порту до кінця зміни очікуючи завдань пов’язаних із виконанням вантажних робіт. Окрім цього суд звернув увагу на те, що скаржники були обраними профспілковими лідерами і що, для накладення на них будь-яких дисциплінарних стягнень потрібна була згода профспілки, якої керівництво порту не отримувало. Суд наказав керівництву порту сплати заявникам компенсацію втрачених заробітків та утриманих надбавок, а також поклав на керівництво порту сплату судових витрат.

(d)  Незаконне звільнення шістнадцятого заявника

.  14 травня 1999р. шістнадцятого заявника було звільнено за те, що він ніби-то з’явився на роботу у нетверезому стані. Шістнадцятий заявник оскаржив наказ про своє звільнення до суду.

.  25 серпня 1999 Калінінградський обласний суд, розглядаючи справу у першій інстанції, задовольнив позовні вимоги скаржника та наказав керівництву порту поновити шістнадцятого заявника на посаді та компенсувати йому втрачені заробітки. Суд постановив, зокрема, що немає доказів, які б вказували на те, що шістнадцятий заявник насправді був у нетверезому стані.

(e)  Незаконне дисциплінарне стягнення

.  Наказом від 10 грудня 1999 на дев’ятнадцятого, двадцятого, двадцять шостого, тридцять другого заявників були накладені суворі дисциплінарні стягнення за те, що вони ніби-то залишили робоче місце без дозволу. РПД від імені заявників оскаржив рішення про накладення стягнень до суду.

.  29 листопада 2001 Балтійський районний суд м. Калінінград прийняв позов РПД. Суд дійшов висновку, що відповідач (порт) не довів факт відсутності без дозволу. Суд скасував наказ і призначив скаржникам компенсацію моральної шкоди.

(f)  Незаконне притягнення до відповідальності за нещасний випадок

.  20 червня 2000р. вісімнадцятий отримав травму на виробництві. Спеціальна комісія, відповідальна за розслідування інциденту, дійшла висновку, що травмований робітник був сам відповідальний за випадок, в результаті якого отримав травму, оскільки він ніби-то не дотримувався вимог безпеки. Представник РПД (двадцять-другий заявник) не погодився із висновком комісії. Тим не менше, вісімнадцятий заявник був підданий дисциплінарному стягненню, він та бригадир його бригади (третій заявник) були позбавлені надбавки до зарплати за червень. Від імені вісімнадцятого та третього заявників РПД оскаржив накладені на них дисциплінарні стягнення до суду.

.  13 квітня 2001 мировий суддя Першого окружного суду Балтійського району м. Калінінград постановив, що висновки спеціальної комісії, яка розслідувала інцидент, були необґрунтованими з огляду на свідчення, що були надані очевидцями інциденту. Суд скасував рішення про накладення дисциплінарного стягнення щодо вісімнадцятого заявника та наказав керівництву порту виплатити утримані надбавки до зарплати йому та бригадиру його бригади.

(g)  Незаконне пониження в посаді

.  Наказом керівництва порту від 19 липня 2000р. третій заявник був понижений з посади бригадира до простого докера, на тій підставі, що він ніби-то неналежно виконував свої обов’язки бригадира. Від його імені РПД оскаржив зазначений наказ до суду.

.  7 травня 2001 мировий суддя Першого окружного суду Балтійського району м. Калінінград частково задовольнив позовні вимоги заявника. Суд зауважив, що пониження скаржника у посаді не було погоджене керівництвом порту із РПД, обраним лідером якої був скаржник. Суд скасував наказ про пониження заявника у посаді та наказав керівництву порту компенсувати йому втрачений заробіток, моральну шкоду та поклав судові витрати на відповідача.

(h)  Обмеження доступу профспілкових лідерів до порту

.  15 травня 2001 директор порту по роботі з персоналом видав наказ, згідно якого представники РПД могли заходити на територію порту тільки для того, щоб зустрічатися із членами РПД на їх робочих місцях і тільки у робочий час. Керуючись цим наказом, керівництво порту відмовило другому заявникові в доступі до порту.

.  20 червня 2001 Транспортна прокуратура Балтійського району постановила, що цей наказ, суперечив вимозі ст.231 Кодексу законів про працю та пункту 11(5) Закону “Про профспілки”,  які зобов’язували роботодавців гарантувати доступ представників профспілки на територію порту. Прокуратура наказала виконавчому директору вжити заходів для виправлення порушення.

.  16 липня 2001 генеральний директор порту видав новий наказ, №252, який встановлював умови доступу керівництва РПД на територію порту. Цей наказ, зокрема, передбачав, що доступ профспілкових лідерів був можливий тільки з 8 години ранку до 8 години вечора, і тільки на підставі спеціальних одноразових дозволів, що мали бути отримані заздалегідь та в яких мав зазначатися маршрут пересування територією порту і ціль візиту.

.  26 листопада 2001 Транспортний прокурор Балтійського району наказав виконавчому директору порту відмінити наказ № 252 як незаконний. Керівництво порту відмовилося виконувати наказ прокурора.

.  23 січня 2002 Транспортний прокурор Балтійського району звернувся із цивільним позовом проти морського торгового порту від імені другого заявника, із вимогою визнати наказ №252 незаконним.

.  9 липня 2002 мировий суддя Першого окружного суду Балтійського району м. Калінінград повністю задовольнив позовні вимоги  та визнав наказ, що обмежував доступ профспілкових лідерів до порту, незаконним, зокрема на тій підставі, що положення, згідно якого профспілкові лідери повинні були заздалегідь отримувати дозвіл на відвідання порту, суперечила статті 231 Кодексу законів про працю.

D.  Перевід докерів, які не були членами РПД до ново-створеної портової компанії

1.  Заснування нової компанії та перевід персоналу

.  У серпні-вересні 1999 керівництво морського торгового порту заснувало дочірню стівідорну компанію, ТПК (ООО «Транспортнопогрузочная компания»), яка найняла на роботу тридцять нових докерів. Між вереснем1999 та листопадом 2000 докери ТПК працювали у змішаних бригадах разом із докерами, які були найняті безпосередньо портовою компанією.

.  27 листопада 2000 новий колективний трудовий договір був підписаний між керівництвом ЗАТ “Морський торговий порт Калінінград” та Профспілкою працівників морського транспорту. Договір, зокрема, передбачав, що вантажні роботи будуть віддані ТПК і що працівники цієї компанії отримають підвищення у заробітній платні, медичну страховку та спеціальну надбавку для оплати занять спортом.

.  У грудні 2000 та січні 2001 керівництво порту запропонувало більшості докерів, які були найняті портом, вигідні умови переходу до ТПК, однак, як стверджують заявники, жодному з членів РПД не був запропонований перевід до ТПК. У січні 2001р. ті докери, які залишилися в РПД були зведені у дві бригади. генеральний директор порту оголосив, що уся стівідорна робота буде передана ТПК і що строк дії ліцензії торгового порту на виконання стівідорних робіт слив 1 жовтня 2001р.

.  У квітні 2001р. члени РПД опинилися в ситуації коли для них час потенційно оплачуваної роботи був скорочений вдвоє після того як їм було заборонено працювати у нічні зміни. Їх прибуток скоротився до близько 55 доларів США на місяць в той час як докери, які не були членами РПД, в середньому заробляли близько 300 доларів США на місяць.

.  У червні 2001р. заробіток членів РПД скоротився до 40 доларів США на місяць.

.  В результаті конфлікту РПД із керівництвом порту кількість членів РПД скоротилося з 290 (у 1999р.) до двадцяти чотирьох станом на 6 грудня 2001р.

.  У лютому 2002 всі, за винятком одного, члени РПД, які залишалися членами профспілки на той час (двадцять два докери) були скорочені та звільнені з роботи. Лише другий заявник був залишений на роботі: він був заступником голови правління РПД і для його звільнення вимагалася згода РПД. Заявники стверджували, що він був залишений на роботі тільки для вигляду, оскільки в нього не залишилося можливості отримувати заробіток.

2.  Цивільний процес щодо переводу персоналу

.  18 березня 2002р. РПД звернувся до суду із цивільним позовом до суду проти морського торгового порту та ТПК від імені п’ятого, дев’ятого, десятого, одинадцятого, шістнадцятого та дев’ятнадцятого — тридцять другого заявників. Позовні вимоги стосувалися відновлення на роботі членів РПД та компенсації втрачених звільненими докерами заробітків і завданої їм моральної шкоди.  Позовом також висувалася вимога визнати порушення права позивачів на свободу асоціації та постановити, що дії керівництва роботодавця дискримінували їх через їх членство у РПД.

.  24 травня 2002р. Балтійський районний суд м. Калінінград постановив своє рішення у справі. Суд зауважив, що у листопада 2000р. рада директорів Морського торгового порту Калінінград прийняла рішення передати виконання вантажних робіт ТПК. Між 30 листопада 2000р. та квітнем 2001р. 249 докерів були переведені до ТПК, у грудні 2000р. всі вантажні термінали та обладнання були або продані або орендовані ново-створеній стівідорній компанії. З огляду на ці обставини суд дійшов висновку, що справжнім наміром компанії була зміна структурного підпорядкування відділу стівідорингу, та що керівництво порту не мало законних підстав для звільнення співробітників відділення стівідорингу. Таким чином суд визнав, що звільнення заявників було незаконним, та наказав їх відновлення на роботі в якості співробітників ТПК, а також виплату їм втрачених заробітків та компенсацію моральної шкоди.

.  Суд також дослідив позовні вимоги заявників стосовно дискримінації, якій вони, згідно їх тверджень, були піддані.  Спираючись на свідчення декількох бригадирів, суд встановив, що у листопаді 2000р. всіх докерів запросили на зустріч, на якій обговорювався їх перевід до ТПК. Суд відзначив, що заявникам ніхто не чинив перешкод у відвіданні зустрічі та не перешкоджав їм у тому, щоб подати заяву на переведення до ТПК. Однак, вони відмовилися вживати будь-яких кроків без узгодження із головою правління профспілки. Коли суд поставив їм питання чому вони самостійно не подали заяви про переведення, заявники відповіли, що вони були впевнені у тому, що їх заяви були б відхилені керівництвом компанії.

.  Бригадири також засвідчили, що другий заявник (заступник голови правління профспілки) був присутній на зустрічі та виступав проти переведення докерів до ТПК. Суд також дослідив зміст листівок, які розповсюджувалися РПД, та скарги, яку двадцять другий заявник направив до прокуратури. З листівок слідувало, що РПД вів послідовну кампанію проти переведення докерів до ТПК, закликав докерів залишатися в порті. Суд відзначив, що скарга до прокуратури стосувалася примусу докерів до переводу у ТПК. Суд дійшов висновку, що наявні докази спростовували твердження заявників про те, що РПД не був проінформований про переведення, а також що члени РПД зазнавали перешкод у тому щоб скористатися з переведення. Суд відхилив скарги позивачів стосовно того, що вони були піддані дискримінації, а також їх твердження про порушення їх права на свободу асоціації.

.  І нарешті, суд наказав, що це рішення було негайно виконаним в частині відновлення позивачів на роботі.

.  7 серпня 2002 Калінінградський обласний суд залишив в силі рішення суду першої інстанції від 24 травня 2002р., яке було оскаржено торговим портом в апеляційному порядку.

3.  Виконання рішення суду від 24 травня 2002р.

.  27 травня 2002 генеральний директор морського торгового порту скасував накази від 20 лютого 2002р. про звільнення заявників та поновив їх на роботі. Однак, вони не були переведені до ТПК.

.  24 липня 2002 ЗАТ ТПК була реорганізована у Відкрите акціонерне товариство “Морський торговельний порт” (ОАО «Морской торговый порт» – “MTP”). 11 вересня 2002 Калінінградський обласний суд були поновлені на роботі у МТП, що стала правонаступником ТПК.

.  7 серпня 2002 усі заявники були знову звільнені з роботи у порті на тій підставі, що вони ніби-то були відсутні на робочому місці без поважної причини. Однак, заявники вказали, що ще 10 липня генеральний директор порту підтвердив у письмовій формі, що керівництво порту не могло запропонувати їм доступу до оплачуваної праці, оскільки термін дії стівідорної ліцензії порту, їх роботодавця, спливла у 2001р. Заявники оскаржили наказ про їх звільнення до суду.

.  7 жовтня 2002 Балтійський районний суд м. Калінінграду задовольнив позов заявників. Суд постановив, що відповідач не виконав рішення суду від 24 травня в частині переведення докерів до ТПК, а отже їх звільнення з причини відсутності на робочому місці без дозволу було незаконним. Суд наказав відповідачеві сплати позивачам втрачені ними заробітки, а також завдану їм незаконними діями відповідача моральну шкоду. 22 січня 2003р. Калінінградський обласний суд відхилив апеляційну скаргу керівництва порту залишивши рішення суду першої інстанції в силі.

.  30 жовтня 2002р. трудові контракти заявників із портом були розірвані “у зв’язку із переводом до іншої компанії”. Наступного дня генеральний директор МТП видав наказ про прийняття заявників на роботу в якості стівідорів другого класу. Заявники стверджували, що запропоновані їм посади були нижчими за їх кваліфікацію докерів.

.  30 грудня 2002р. за клопотанням заявників суддя Балтійського районного суду м. Калінінград розтлумачив рішення суду від 24 травня 2002р. Суд зазначив, що рішення вимагало, щоб заявники були найняті на роботу до  МТП в якості докерів. 26 лютого 2003 року Калінінградський обласний суд, до якого рішення суду першої інстанції було оскаржене керівництвом порту, підтвердив законність тлумачення наданого цьому рішенню судом першої інстанції.

II.  НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО, ЩО ПІДЛЯГАЄ ЗАСТОСУВАННЮ

A.  Конституція Російської Федерації

.  Стаття 19 Конституції РФ передбачає, що держава зобов’язання гарантувати рівність всіх громадян у правах та свободах, не залежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану чи соціального статусу, місця проживання, релігії, політичних переконань, членства у громадських об’єднаннях чи інших обставин.

.  Частина 1 статті 30 Конституції гарантує право на асоціацію, в тому числі право створювати професійні спілки для захисту власних інтересів.

B.  Кодекс законів про працю (від 25 вересня 1992р.)

.  Стаття 2 Кодексу (що була чинна на час подій, які є предметом цієї справи) гарантує зокрема право на рівну оплату за рівну працю без будь-якої дискримінації, а також право на звернення до суду для захисту власних трудових прав.

C.  Кримінальний кодекс РФ (від 13 червня 1996р.)

.  Стаття 136 Кодексу забороняє обмеження рівноправності громадян залежно від, окрім іншого, членства у громадському об’єднанні.

D.   Закон “Про профспілки”(Федеральний закон №10-FZ від 12 січня 1996)

.  Пункт 9 Закону забороняє будь-які обмеження соціальних, трудових, політичних чи будь-яких інших прав чи свобод громадян на ґрунті їх належності чи неналежності до профспілки. Згідно цього пункту забороняється обумовлювати найм, просування по службі чи звільнення працівника його належністю чи неналежністю до певної професійної спілки.

.  Пункт 29 Закону гарантує судовий захист прав професійних спілок. Суди повинні розглядати справи, що стосуються скарг на порушення прав професійних спілок, що спрямовані до них в порядку цивільного судочинства прокурором чи професійними спілками.

.  Пункт 30 Закону передбачає, що уряд, посадові особи органів місцевого самоврядування, працедавці та посадові особи об’єднань працедавців повинні бути піддані дисциплінарній, адміністративній чи кримінальній відповідальності за порушення законодавства про професійні спілки.

E.  Цивільний кодекс РФ (від 30 листопада 1994р.)

.  Стаття 11 передбачає, що суди повинні розглядати скарги, що стосуються порушень цивільних прав чи суперечок щодо них.

.  Стаття 12 передбачає, що захист цивільного права може здійснюватися, зокрема, у формі визнання права, відновлення status quo, наказ зупинити дії, що загрожують порушенням права чи порушують його, компенсації завданої порушенням матеріальної чи моральної шкоди.

III.  НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ ЗАСТОСУВАННЮ

A.  Рада Європи

.  Стаття 5 Європейської соціальної хартії (переглянута), що не є ратифікованою Російською Федерацією передбачає таке:

Стаття 5 – Право на створення організацій

“З метою  забезпечення  здійснення  або  сприяння   здійсненню свободи працівників і роботодавців створювати місцеві, національні або  міжнародні  організації  для  захисту  своїх  економічних   і соціальних  інтересів  та  вступати  у  такі організації,  Сторони зобов’язуються,  що  національне  законодавство  жодним  чином  не обмежуватиме   цю  свободу  та  не  використовуватиметься  для  її обмеження. Обсяг застосування гарантій, передбачених цією статтею, щодо  поліції  визначається  національними законами або правилами. Порядок застосування цих гарантій до осіб,  які входять до  складу збройних сил,  і обсяг їхнього застосування до осіб цієї категорії також визначаються національними законами або правилами.”

.  Європейський комітет Ради Європи з соціальних прав (раніше відомий як Комітет незалежних експертів), який є наглядовим органом з виконання Європейської соціальної хартії, постановив, що національне законодавство повинно гарантувати право робітників об’єднуватися у професійні спілки, а також передбачати ефективні санкції та засоби правового захисту, що мають застосовуватися у випадках, коли це право порушується. Члени професійних спілок повинні бути захищеними від будь-яких негативних наслідків, які їх членство у професійній спілці може мати по відношенню до їх роботи, особливо від будь-яких форм покарання за членство у профспілці або залучення до діяльності профспілки чи дискримінації на ґрунті такого членства або залучення в діяльність, у сфері найму на роботу, звільнення з посади чи просування по службі. У тих випадках, коли така дискримінація має місце, національне законодавство має передбачати можливість компенсації, яка була б адекватною і пропорційною шкоді, якої зазнав потерпілий (див., наприклад Висновок стосовно Болгарії від 2004р., ст.32).

.  Комітет також постановив, що для того, щоб заборона дискримінації була ефективною, національне законодавство повинне передбачати наявність належних та ефективних засобів правового захисту для осіб, що скаржаться на те, що вони потерпіли від дискримінації; такі засоби правового захисту повинні бути адекватними, пропорційними та такими, що мають стримувальний вплив на порушників (див., наприклад, Висновки стосовно Албанії від 2006р. ст. 29). Національне законодавство повинно передбачати у  справах про дискримінацію полегшення обв’язку доведення для позивачів (див. Висновок стосовно Франції від 2002р., ст. 24).

B.  Міжнародна організація праці (МОП)

. Стаття 11 Конвенції №87 Міжнародної організації праці (МОП) про свободу асоціації та захист права на організацію (ратифікована РФ) передбачає таке:

“Кожний член  Міжнародної  організації  праці,  для  якого  ця Конвенція набула чинності, зобов’язується вжити всіх потрібних  і відповідних заходів,  щоб гарантувати працівникам і роботодавцям вільне здійснення права на організацію.”

.  Стаття 1 Конвенції МОП №98 про застосування принципів права на організацію та ведення колективних переговорів (ратифікована РФ) передбачає таке:

“1. Трудівники мають належний захист проти будь-яких дискримінаційних дій,  спрямованих на обмеження свободи об’єднання в галузі праці.

2. Такий захист застосовується особливо щодо дій,  метою яких є:

а) підпорядкувати прийняття трудівника на роботу чи збереження ним роботи умові, щоб він не вступав до профспілки або вийшов з профспілки;

b) звільняти чи в будь-який інший спосіб завдавати шкоди трудівникові  на тій підставі,  що він є членом профспілки чи бере участь у профспілковій діяльності в неробочий час або,  за  згодою підприємця, у робочий час.”

.  Дайджест рішень та принципів Комітету свободи асоціації Керівного органу МОП (2006) включає такі принципи:

“…

769. Дискримінація на ґрунті членства у професійних спілках є одним з найбільш серйозних порушень свободи асоціації, вона може підірвати засади існування професійних спілок.

818. Рамкові норми національного законодавства, якими заборонено дискримінацію на ґрунті членства у профспілках не можуть вважатися адекватними, якщо на ряду із ними не встановлено процедур, якими забезпечується гарантія ефективного захисту від таких порушень.

820. Повага до принципів свободи асоціації чітко вимагає, щоб працівники, які вважають що їх було поставлено у менш вихідне становище через їх профспілкову діяльність повинні мати доступ до механізмів захисту та відновлення їх прав, які були б достатньо швидкими, недорогими і абсолютно незалежними.

835. У справах, які стосуються скарг про дискримінацію на ґрунті членства у профспілках, компетентні органи влади, які органи влади повноважні розглядати трудові спори повинні негайно розпочати розслідування за предметом скарги та вжити належних заходів для того, щоб усунути наслідки дискримінації проти професійних спілок, яка була доведена до їх відома.

…”

.  18 квітня 2002 р. Комітет МОП зі свободи асоціації направив Комітету експертів справу № 2199, проти Уряду Російської Федерації, яка була подана Конфедерацією праці РФ (КПР), (Звіт №331). КПР стверджувала, що члени РПД, організації асоційованої з КПР, у Калінінградському морському порті зазнають дискримінації на ґрунті їх профспілкової діяльності. Комітет, зокрема, дійшов висновку, про таке:

“…

702. Хоча рішенням Балтійського районного суду було встановлено, що твердження про дискримінаційний характер дій керівництва порту по відношенню до членів РПД, був не доведений, Комітет зауважує, що рішення суду поновити членів РПД на роботі у перепідпорядкованому відділі ТПК було мотивоване незаконністю підстав їх звільнення, адміністрація   [Калінінградського порту] послідовно відмовлялася виконати рішення, не зважаючи на уточнення його змісту судом та його підтвердження судами вищих інстанцій. У світлі цих обставин Комітет почувається зобов’язаним дослідити мотивацію, якою керувався працедавець, у своїх послідовних відмовах поновити докерів, які всі були членами [РПД], не зважаючи на наказ судів здійснити це. Більше того, Комітет звертає увагу на постанову Думи, що висловлює глибоке занепокоєння стосовно ситуації та наголошує на тому, що питання про дискримінацію по відношенню до членів РПД було піднято обґрунтовано. Враховуючи вище викладене, Комітет вимагає від Уряду провести незалежне розслідування скарг про дискримінацію та в тому разі, якщо факти дискримінації проти членів [РПД], зокрема відносно їх не переведення до підпорядкованих відділів ТПК у відповідності до рішення суду, підтвердяться, вжити усіх заходів для виправлення цієї ситуації, переконатися у поновленні членів РПД на роботі у ТПК у тій якості, що вимагається рішеннями судів, а також виплати їм втрачених заробітків. Більше того, враховуючи той факт, що цих докерів знову було звільнено з роботи і вони звернулися до суду із новим позовом, Комітет вимагає, що Уряд тримав його в курсі результатів цієї справи.

703. Що стосується засобів захисту від актів дискримінації на ґрунті членства у професійній спілці, Комітет звертає увагу, що існування рамкових законодавчих положень, якими заборонено дискримінаційні дії проти профспілок та їх членів, не можуть вважатися адекватним засобом захисту, якщо на ряду із такими положеннями не встановлені ефективні процедури, що забезпечували б їх практичне виконання (див. Дайджест рішень та принципів Комітету свободи асоціації, 4 видання, параграф 742). З огляду на те, що у даній справі починаючи з 2001р. скаржники зверталися до різних судових органів шукаючи захисту від дискримінації на ґрунті їх членства у профспілці, однак до травня 2002р. усі їх скарги були відхилені з процесуальних підстав, Комітет вважає, що законодавство, яке покликане забезпечити захист від дискримінації на ґрунті членства у профспілках не є достатньо чітким. Отже, Комітет вимагає, що Уряд вжив усіх належних заходів, в тому числі внесення змін до чинного законодавства, із тим, щоб забезпечити розгляд скарг заявників про дискримінацію на ґрунті профспілкового членства в рамках національних інструментів правового захисту, які були б достатньо чіткими та оперативними…”

ПРАВО

I.  ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ

A.  Скарги двадцятого та тридцять другого заявників

.  Суд відзначає, що у своєму листі від 10 вересня 2007р. Заявники проінформували Суд, що двадцятий та тридцять перший заявники (пан Олександр Федорович Верхотурцев та пан Олександр Михайлович Лєнічкін) померли. Однак, ніякої інформації стосовно їх нащадків або ж чи бажали такі нащадки підтримувати заяву від імені цих осіб, не було надано.

.  Стаття 37 § 1 Конвенції, у частині, що підлягає застосуванню, передбачає таке:

“1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про  вилучення  заяви  з  реєстру,  якщо  обставини  дають підстави дійти висновку:

(c) що … подальший розгляд заяви не є виправданим.”

Суд не вбачає жодних особливих обставин, які б стосувалися захисту прав людини, як їх визначено у Конвенції та Протоколах до неї, які б вимагали від нього продовжити розгляд заяви у частині, в якій вона стосується дванадцятого та тридцять першого заявника. Відповідно Суд приймає рішення вилучити заяву з реєстру справ у тій частині, в якій вона стосується цих двох заявників.

.  Суд зазначає, що згідно встановленої практики, заяви померлих осіб, за умови, що хтось із їх нащадків чи близьких родичів не висловлює бажання підтримувати заяву в суді, такі заяви як правило вилучаються з реєстру справ (див., рішення у справі Шерер проти Швейцарії [Scherer v. Switzerland], від 25 березня 1994, § 31; рішення у справі Карнер проти Австрії [Karner v. Austria], заява №. 40016/98, § 23; та постанову про прийнятність у справі Тевенон проти Франції [Thevenon v. France (dec.)], заява №2476/02).

B.  Попередні заперечення Уряду

.  Після прийняття Судом постанови про прийнятність заяви Уряд подав свої пояснення щодо предмету заяви, в яких стверджував, що заявники не оскаржили рішення прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргою про дискримінацію, а отже не використали усіх доступних засобів правового захисту.

.  Суд зазначає, що відповідно до Правила 55 Регламенту Суду будь-яке клопотання про визнання заяви чи її частини неприйнятною повинно бути заявлене Державою-відповідачем у її позиції щодо прийнятності заяви, викладеній у письмовій чи усній формі (див. рішення Великої Палати у справі Т. проти Фінляндії  [K. and T. v. Finland [GC]], заява №25702/94, § 145, а також рішення Великої Палати у справі Н.Сі. проти Італії [N.C. v. Italy [GC]], заява №24952/94, § 44). Однак, у своїй позиції щодо прийнятності заяви у даній справі Уряд не висував цього аргументу.

.  Відповідно, Уряд позбавлений права на цій стадії провадження у справі висувати попередні заперечення щодо неприйнятності заяви через не вичерпання цього засобу правового захисту (див. mutatis mutandis, рішення у справі Браччі проти Італії [Bracci v. Italy], заява №36822/02, §§ 35-37). Таким чином попереднє заперечення уряду повинно бути відхиленим.

II.  ЗАЯВОЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ У КОНТЕКТСІ СТАТТІ 11

.  Решта заявників скаржилися, що в супереч статтям 11 та 14 Конвенції щодо них Державою було порушене їх право на свободу асоціації, яке виявилося в тому, що органи влади Держави толерували дискримінаційне поводження їх роботодавця та відмовилися розглянути їх скаргу стосовно дискримінації через відсутність у національному законодавстві ефективного механізму правового захисту.

Стаття 11 Конвенції передбачає таке:

“ 1. Кожен має  право  на  свободу  мирних  зібрань  і  свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав  не  підлягає  жодним обмеженням, за винятком   тих,   що   встановлені   законом  і  є необхідними  в демократичному   суспільстві   в   інтересах   національної    або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту  прав  і  свобод  інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами,  що входять до складу  збройних  сил, поліції чи адміністративних органів держави.”

Стаття 14 Конвенції передбачає таке:

“ Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має  бути  забезпечене  без  дискримінації  за будь-якою ознакою – статі,  раси,  кольору шкіри,  мови,  релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин,  майнового стану,  народження,  або за  іншою ознакою.”

A.  Зміст зобов’язань Держави за статтею 14 у контексті статті 11 Конвенції

1.  Правові позиції, викладені сторонами

(a)  Заявники

.  Заявники стверджували, що їх права, гарантовані статтею 11 Конвенції було порушено, оскільки їх працедавець діяв із наміром залякати та покарати їх за членство у незалежній профспілці. Вони також стверджували, що органи влади Держави-відповідача були безпосередньо задіяні у ряді діянь, що обмежували права членів РПД, оскільки вони контролювали Морський торговий порт Калінінград. Вони стверджували, що двадцять відсотків акцій порту  належали Фонду розвитку Калінінградської області, а ще двадцять п’ять фактично контролювалися паном Каретним, який одночасно обіймав посади першого заступника Губернатора, управляючого фондом та члена ради директорів порту.

.  Заявники стверджували, що через членство у РПД вони зазнали негативних наслідків у зайнятості, оплаті праці, та що їх працедавець чинив різні форми тиску щодо них із тим щоб створити розрізнення між ними та їх колегами, які не входили до цієї профспілки. Вони вказували на переведення членів РПД до спеціальних бригад, що було визнане керівництвом Морського торгового порту Калінінград у  Балтійському районному суді, що було відображено у рішенні суду від 22 березня 2000р. (див. параграф 45 вище). Заявники підкреслювали, що те саме рішення підтвердило факт скорочення їх заробітків, що вже до скорочення були нижчими за рівень заробітків докерів, які належали до інших бригад. Вони також вказували на те, що, на їх думку, тестування зі стандартів безпеки праці проводилося таким чином, щоб занизити результати заявників, а також що рішення про звільнення за скороченням штатів були прийняті із метою обмеження прав заявників.

(b)  Уряд

.  Уряд спростовував твердження заявників. Зокрема він стверджував, що Фонд розвитку Калінінградської області, урядова установа, яка була одним із співвласників порту, володіла менш ніж  двадцяттю відсотками акцій Морського торгового порту Калінінград, і тільки протягом короткого проміжку часу, а саме з травня по листопад 1998 р. Стосовно пана Каретного, Уряд стверджував, що він ніколи не суміщав посади державного службовця та члена ради директорів порту. Таким чином, згідно позиції Уряду, держава не могла нести відповідальності за дискримінаційні дії керівництва порту по відношенню до членів незалежної профспілки.

.  Уряд також стверджував, що скарги, стосовно разючого зниження заробітної платні заявників були розглянуті Державною інспекцією праці м. Калінінград, яка дійшла висновку, що члени бригад, які складалися з членів РПД заробляли на приблизно однаковому рівні з бригадами, які складалися з докерів, які не були членами профспілки. Інспекція не виявила порушення трудових прав співробітників порту, а також не виявила фактів дискримінації щодо членів РПД з боку керівництва порту ані в тому, як провадилося тестування зі стандартів безпеки праці, ані при звільненні працівників.

2.  Оцінка суду

.  Суд відзначає, що сторони не погоджуються у питанні чи обставини цієї справи вказуються на пряму участь держави, з огляду на статус Морського торгового порту Калінінград. Однак, на думку Суду, не існує потреби вирішувати це питання, оскільки відповідальність Російської Федерації виникатиме через невжиття державою заходів для захисту на рівні національного законодавства права заявників, що закріплені Статтею 11 Конвенції (див рішення у справі Уілсон, Національний союз журналістів та інші проти Сполученого Королівства [Wilson, National Union of Journalists and Others v. the United Kingdom], заяви №№30668/96, 30671/96 та 30678/96, § 41).

.  Суд нагадує, що згідно параграфу 1 Статті 11 свобода об’єднання у професійні спілки вважається однією з форм, або ж спеціальним аспектом свободи асоціацій (див. рішення у справі Національна профспілка поліції Бельгії проти Бельгії [National Union of Belgian Police v. Belgium], від 27 жовтня 1975, §38, а також у справі Шведська профспілка водіїв моторного транспорту  проти Швеції [Swedish Engine Drivers' Union v. Sweden], від 6 лютого 1976, §39). Використання у параграфі 1 Статті 11 фрази “для захисту своїх інтересів” не є безцільним, та Конвенція гарантує свободу членів професійних спілок захищати власні трудові інтереси шляхом організованих профспілкових дій, діяльність та розвиток яких держави повинні не тільки дозволяти, а й створювати умови для їх реалізації (див. рішення у справі Уілсон,цитованій вище, § 42).

.  Суд звертає увагу на те, що захист з боку держави, який був наданий заявникам стосувався лише окремих дій їх роботодавця, які на переконання заявників порушували їх права. Так, суди призначили компенсацію у вигляді виплати двох місячних заробітків за їх переведення до бригад, що складалися виключно з членів РПД, що за твердженням заявників призвело до зменшення рівня їх заробітків (див. параграф 46 вище); тестування зі стандартів безпеки праці, що на переконання заявників призвів до несправедливої оцінки їх знань, був організований знову, згідно наказу Державної інспекції безпеки праці (див. параграфи 27-28 вище); районний прокурор дійшов висновку, що мало місце необґрунтоване зменшення робочого часу, за що судом  керівництву порту було наказано сплатити членам профспілки втрачені заробітки компенсувати завдану їм моральну шкоду (див. параграфи 31 та 33 вище); компенсація втраченого заробітку та моральної шкоди також була призначена за невиконання керівництвом порту рішення суду від 24 травня 2002р. (див. параграф 90 вище); у більшості випадків суди також призначали виплати компенсацій індивідуальним членам профспілки, які постраждали від дій роботодавця (див. параграфи 53-73 вище). Більше того, національні суди у повній мірі дослідили скарги заявників, що стосувалися вигідних умов переводу до новоствореної стівідорної компанії, які були запропоновані керівництвом порту усім докерам, окрім членів РПД, та задовольнили їх вимоги про компенсацію втрачених заробітків, поновлення на роботі та виплати компенсації моральної шкоди (див. параграф 82 вище). Заявники не скаржилися на те, що рішення національних судів були незаконними чи необґрунтованими.

.  Тим не менше, з огляду на суть права на асоціацію, закріпленого Статтею 11 Конвенції Суд приймає до уваги увесь комплекс заходів, вжитих Державою-відповідачем для захисту свободи об’єднання у професійні спілки, що у межах свободи розсуду, що надається Державам-Учасницям Конвенції цим положенням (див. рішення Великої Палати у справі Демір та Байкара проти Туреччини [Demir and Baykara v. Turkey [GC]], заява №34503/97, § 144, від 12 листопада 2008). Співробітник чи робочий повинен бути вільним у своєму виборі щодо того чи приєднуватися йому чи ні до професійної спілки, не зазнаючи за свій вибір жодних санкцій та не зазнавати жодного тиску щодо такого вибору (див. рішення у справі Асоціація локомотивних інженерів та пожежників проти Сполученого Королівства [Associated Society of Locomotive Engineers and Firemen (ASLEF) v. the United Kingdom], заява №11002/05, §39). Текст Статті 11 прямо вказує на право “кожного” на асоціацію, таким чином це положення очевидно передбачає право на свободу від дискримінації через вибір особи скористатися правом на захист професійної спілки, особливо враховуючи, що Статті 14, що передбачає право на свободу від дискримінації,  становить невід’ємну частину кожної зі Статей Конвенції, що закріплюють права і свободи людини, не залежно від природи таких прав і свобод (див. рішення у справі Національна спілка поліції Бельгії [National Union of Belgian Police], що цитувалося вище, § 44). Таким чином, комплекс заходів, що мають бути вжиті для належного виконання гарантій, закріплених Статтею 11 Конвенції, має передбачати механізми захисту від дискримінації на ґрунті членства у професійних спілках, яка на думку Комітету зі свободи асоціації, являє собою одне з найсерйозніших порушень права на асоціацію, що може поставити під загрозу саме існування профспілок (див. параграф 107 вище).

.  Суд вважає надзвичайно важливим, щоб особи, які зазнали дискримінаційного поводження мали можливість оскаржити таке поводження та доступ до засобів правового захисту, які б дозволити їм отримати компенсацію завданої цим поводженням шкоди чи відновлення у правах в іншій формі. Отже, відповідно до Статей 11 та 14 Конвенції вимагають, щоб Держави-Учасниці Конвенції запровадили  систему судового захисту, яка б забезпечувала дійсний та ефективний захист проти дискримінації на ґрунті членства у професійних спілках.

.  Таким чином, Суд повинен дослідити чи вжили органи державної влади достатніх заходів для захисту заявників від дискримінаційного поводження через їх вибір приєднатися до профспілки.

B.  Достатність захисту від дискримінації щодо заявників на ґрунті їх членства у профспілці

1.  Правові позиції сторін

(a)  Заявники

.   Заявники звернули увагу на той факт, що національні суди, до яких вони зверталися — Балтійський районний суд м. Калінінграду, Калінінградський обласний суд, а також Мировий суддя Балтійського району — відмовлялися розглянути їх скарги стосовно їх права на свободу асоціації без дискримінації, на тій підставі, що їх з цього питання могли бути розглянуті тільки в межах кримінального процесу (див. параграфи 45, 47 та 49 вище). Заявники вказували на те, що цивільний процес є фундаментально відмінним від кримінального, в тому сенсі, що кримінальний процес призначений захищати інтереси суспільства в цілому, в той час як цивільний процес призначений для надання захисту у випадках неправомірних  посягань на приватні інтереси особи. Оскільки у цій справі саме права заявників приватного характеру були піддані утиску, відмова національних судів розглянути скарги заявників стосовно дискримінації в рамках цивільного процесу позбавила їх ефективного засобу правового захисту. Більше того, і прокуратура також відхилила клопотання заявників про порушення кримінальної справи щодо заявленого ними порушення принципу рівності та не вжила жодних заходів для того щоб встановити чи були скарги заявників обґрунтованими.

.  Заявники дотримувалися позиції, що загальні анти-дискримінаційні положення, що містяться у Російському законодавстві, на які вказував Уряд, були не ефективними за відсутності дієвого механізму їх практичного втілення та застосування. Що ж стосується твердження Уряду про те, що жертви дискримінації мають можливість скористатися інструментами захисту, закріпленими кримінальним правом, заявники звернули увагу Суду на те, що Уряд не спромігся навести жодного прикладу справ у яких проти осіб було б висунуто обвинувачення, притягнуто до суду або визнано винними за правопорушення, передбачене Статтею 136 Кримінального кодексу РФ.

(b)  Уряд

.   Уряд заперечував ці звинувачення. Представники Уряду наполягали на тому, що той факт, що РПД була зареєстрована як професійна спілка у 1995, а у 1999 пройшла перереєстрацію, є достатнім свідченням того, що національні органи влади не чинили жодних перешкод у функціонуванні РПД. Закон “Про професійні спілки” втручання держави у діяльність професійних спілок (пункт 5(2)) та передбачав, що соціальні та трудові права не можуть бути поставлені у залежність від членства у професійних спілках (пункт 9). Кодекс законів про працю чинний під час подій, що є предметом даної справи, містив ряд гарантій: член профспілки не може бути звільнений за скороченням штату, через недостатню професійну кваліфікації, слабке здоров’я та подібні причини без згоди професійної спілки. Більш суворі гарантії були передбачені для обраних профспілкових лідерів: без попередньої згоди їх профспілки вони не могли бути переведені на іншу посаду, звільнені з посади чи піддані дисциплінарним санкціям. Нарешті, Уряд зазначив, що Кодексом була заборонена дискримінація на ґрунті членства у громадській асоціації (Стаття 16 § 2) та передбачав можливість судового захисту в разі порушення прав (Стаття 2).

.  Уряд наполягав на тому, що заявники отримували рівний із усіма іншими громадянами РФ захист прав і свобод. Зокрема, вони  мали можливість скористатися своїм правом на страйк та зверталися за захистом своїх прав до Державної інспекції праці та прокуратури. Що ж стосується їх звернень до суду із вимогою визнати факт дискримінації, Уряд звернув увагу на рішення Калінінградського обласного суду, яким було постановлено, що ця скарга заявників за своєю суттю стосувалася порушення рівноправності громадян, та як таке, повинно було бути вирішеним в рамках кримінального слідства за статею 136 Кримінального кодексу. Уряд також надав інформацію, що від 1997 шість осіб були засуджені за вчинення злочину, передбаченого цією статтею. Уряд вказував на те, що заявники не оскаржили рішення прокуратури про відмову в порушенні кримінальної справи щодо дискримінаційного поводження на яке скаржилися заявники, а отже вони не вичерпали наявних засобів правового захисту.

2.  Оцінка Суду

.  Суд звертає увагу на те, що Морський торговий порт Калінінград використав різноманітні засоби для того щоб спонукати своїх працівників відмовитися від членства у незалежній профспілці, зокрема, їх переведення до спеціальних бригад, що мали обмежені можливості, звільнення, що в подальшому було визнане незаконним судами, скорочення заробітків, дисциплінарні санкції та відмови поновити працівників на роботі навіть після вступу в законну сили рішень судів, які зобов’язували роботодавця це зробити. В результаті членство у РПД суттєво скоротилося з 290 у 1999 році до двадцяти чотирьох у 2001. Суд також звертає увагу на висновки Думи Калінінградської області (див. параграф 51 вище), а також Комітету МОП з свободи асоціації (див. параграф 108 вище), які дійшли висновку, що питання про дискримінацію на ґрунті членства у профспілці було підняте заявниками не безпідставно. З огляду на це, Суд погоджується, що негативні наслідки, яких заявники зазнали через їх членство в РПД, були достатніми для того, щоб в порядку спростовуваної презумпції (prima facie) бути розціненим як дискримінація у користуванні правами, закріпленими Статтею 11 Конвенції.

.  Суд також зауважує, що у даній справі заявники просили від органів державної влади вжити заходів для попередження неправомірних дій з боку їх працедавця, до яких ті вдавалися із тим щоб примусити їх до того щоб залишити профспілку. Вони звертали увагу судів на неодноразові дії дискримінаційного характеру, до яких вдавався їх працедавець щодо них протягом тривалого часу. З їх точки зору, саме задоволення їх позовних вимог щодо дискримінації було б найбільш ефективним засобом захисту їх права брати участь у профспілковій діяльності не зазнаючи за це покарання чи тиску.

.  Суд зауважує, що законодавство Російської Федерації містить абсолютну заборону будь-яких форм дискримінації на ґрунті членства у професійних спілках або відсутності членства у них (пункт 9 Закону “Про профспілки”). Згідно національного законодавства заявники повинні були мати можливість оскаржити дискримінацію щодо них до суду, згідно загальних правил, встановлених Цивільним Кодексом Російської Федерації (Статті 11-12) та спеціального закону, закріпленого пунктом 29 Закону “Про профспілки”.

.  Ці положення, тим не менше, у цій справі виявилися недієвими. Суд звертає увагу на те, що національні суди у двох різних провадженнях відмовилися розглядати по суті скарги заявників про дискримінацію, постановивши, що встановлення факту існування дискримінації було можливим тільки в рамках кримінального процесу, а отже не могло було дослідженим в порядку цивільного судочинства ( див. параграфи 47 та 29 вище). Ця позиція, що була також підтверджена Урядом у поданій ним правовій позиції у цій справі, була тим не менше не дотримана в одному випадку, коли Балтійський районний суд  розглянув по суті одну зі скарг заявників щодо дискримінації, яка була заявлена лише на рік пізніше від попередніх скарг з цього питання (див. параграф 83-84 вище).

.   Суттєвим недоліком кримінального процесу як засобу правового захисту від дискримінації є те, що його засадничий принцип полягає у тому, що оскільки до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті лише фізичні особи, кримінальний процес вимагає доказів “поза розумним сумнівом” прямого умислу з боуи одної з керівних посадових осіб компанії дискримінувати членів професійної спілки. Неспроможність встановити наявність такого умислу призвело до того, що прокуратурою було прийняте рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргою заявників про дискримінацію (див. параграфи 38-39, 45, 47 та 49 вище). Більше того в рамках кримінального процесу потерпілі відіграють лише незначну роль у ініціюванні та провадженні у справі. Таким чином, суд не переконаний, що притягнення до кримінальної відповідальності, яке залежить від спроможності органів прокуратури викрити та довести прямий умисел дискримінувати робітників на ґрунті їх членства у профспілці, могло забезпечити адекватний та практично ефективний захист у випадках дискримінації на ґрунті профспілкового членства. З іншого боку, цивільне провадження могло б дозволити виконати набагато більш делікатне завдання із дослідження елементів відносин між заявниками та їх працедавцем, в тому числі загальний вплив різноманітних заходів, що були використані останнім для примушення докерів вийти з РПД, а також створило б можливість адекватної сатисфакції.

.  Суд не вважає за потрібне оцінювати чи виправданим є переконання заявників, що ефективний захист з боку держави права заявників на свободу від дискримінації могло б попередити негативні дії по відношенню до них з боку їх працедавців. Тим не менше, Суд вважає, що, з огляду на об’єктивні наслідки поведінки працедавця, відсутність такого захисту могла породжувати страх потенційної дискримінації та стримувати інших осіб від приєднання до профспілки А це у свою чергу, могло призвести до зникнення профспілки, що мало б негативний ефект для можливості користування правом на свободу асоціації.

.  У підсумку, Суд вважає, що держава не виконала свого позитивного обов’язку запровадити ефективну і чітку систему правового захисту від дискримінації на ґрунті профспілкового членства. Відповідно, мало місце порушення Статті 14 Конвенції в контексті Статті 11.

III.  ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

.  Заявники скаржилися на те, що вони були позбавлені ефективних інструментів правового захисту щодо їх скарг про дискримінацію. Вони спиралися на Статтю 13 Конвенції.

.  Суд зауважує, що ця скарга безпосередньо пов’язана із тими, що були вже досліджені за Статтями 11 та 14 Конвенції. З огляду на ті обставини, які стали підставою висновку про порушення Статті 14 Конвенції в контексті Статті 11 (див. параграфи 130-136) вище, Суд не вважає за потрібне розглядати їх по суті також в світлі Статті 13.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

.  Стаття 41 Конвенції передбачає таке:

“ Якщо Суд  визнає  факт  порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної  Сторони передбачає лише часткове відшкодування,  Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.”

A.  Завдана заявникам шкода

.  Заявники клопотали про призначення компенсації втраченого ними через дискримінацію на ґрунті профспілкового членства заробітку. Суми компенсації, про яку просили заявники за цей вид завданої їм шкоди різнилися від близько 17 387 російських рублів  (RUR) до близько 1 207 643 російських рублів.  Вони також клопотали про призначення компенсації завданої їм моральної шкоди в сумі сто тисяч євро (100 000 EUR) кожному.

.  Уряд вважав суми про які просили заявники безпідставними і надмірними.

.  Суд нагадує, що принцип на якому ґрунтується положення про справедливу сатисфакцію полягає в тому, що заявник має опинитися, на скільки це можливо, у тому самому становищі, в якому він був би, якби не виникло порушення Конвенції. Суд призначає сатисфакцію за статтею 41 тільки, якщо він переконаний, що шкода, на яку скаржиться заявник,  була спричинена саме порушенням встановленим Судом, оскільки не можна вимагати від держави виплату компенсацію за шкоду, яку вона не спричиняла (див. рішення у справі Уілсон, що цитувалося вище, §54).

. Суд відзначає, що у даній справі призначення справедливої сатисфакції може ґрунтуватися тільки на тому факті, що органи державної влади РФ відмовилися розглянути по суті скарги заявників про дискримінацію щодо них. Суд не вправі ґрунтуватися на припущеннях щодо того чи заявники могли б зберегти свої заробітки в тому разі, якщо б їх скарги щодо дискримінації були б належним чином розглянуті. Тому, він відхиляє клопотання заявників про компенсацію матеріальної шкоди, якої вони, на їх переконання, зазнали. Тим не менше, Суд переконаний, що невдалі спроби захистити своє право на свободу від дискримінації через їх членство у профспілці, не могли не спричинити в них почуття виправданого гніву, фрустрації, емоційних страждань (див. рішення у справі Уілсон, що цитувалося вище, §61). Суд вважає, що на пропорційній основі, кожен з заявників повинен отримати по дві з половиною тисячі євро (EUR 2,500) в якості компенсації завданої їм моральної шкоди, а також суму, щоб покрила будь-які податки, які можуть бути накладені на цю компенсацію.

B.  Судові витрати

. Заявники не заявили жодних вимог щодо компенсації понесених ними витрат, пов’язаних із розглядом їх заяви у Європейському суді. Враховуючи, що заявники отримали від Ради Європи 701 євро на правову допомогу, Суд не призначає жодної компенсації за цим пунктом.

C.  Штрафна відсоткова ставка за затримку у виплаті призначеної сатисфакції

.  Суд вважає за належне призначити штрафну відсоткову ставку за затримку у виплаті призначеної компенсації на основі відсоткової ставки за кредитами Європейського центрального банку із додаванням до неї трьох відсоткових пунктів.

З ОГЛЯДУ НА ВИЩЕ ВИКЛАДЕНЕ, СУД ОДНОСТАЙНО

1.  Вирішує вилучити з реєстру заяву у тій частині, в якій вона стосується двадцятого та тридцять другого заявників (пана Олександра Федоровича Вєрховцева та пана Олександра Михайловича Лєнічкіна);

2.  Постановляє, що по відношенню до решти заявників мало місце порушення Статті 14 Конвенції у контексті Статті 11;

3.  Постановляє, що немає потреби досліджувати скаргу заявників на порушення Статті 14 Конвенції;

4.  Постановляє

(a)  що Держава-відповідач повинна протягом трьох місяців з дати набуття остаточної чинності даним рішенням у відповідності до   Статті 44 § 2 Конвенції виплати кожному із заявників по EUR 2,500 (дві тисячі п’ятсот євро) в якості компенсації завданої їм моральної шкоди, а також кошти необхідні для сплати податків, які можуть бути накладені на цю суду, що мають бути конвертовані у російські рублі за курсом обміну валют на день виплати;

(b)  що починаючи з моменту спливу вище вказаного тримісячного строку компенсація повинна бути сплачена із додаванням пені,  розмір якої визначається за відсотковою ставкою, що дорівнює відсотковій ставки за кредитами Європейського центрального банку за період затримки із додаванням відсоткових пунктів;

5.  Відхиляє решту клопотань заявників стосовно справедливої сатисфакції.

Складено на англійській мові, та доведено до відома сторін у письмовій формі 30 липня 2009р., відповідно до Правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.

Stephen Phillips Rait Maruste
Deputy Registrar President

Share this:
Share this page via Email Share this page via Stumble Upon Share this page via Digg this Share this page via Facebook Share this page via Twitter
Останні публікації

Результати дослідження поінформованості ЛГБТ-спільноти та запрошення до участі в онлайн-курсі

Художница Алевтина Кахидзе: Клубника Андреевна и постановление http://www.sbu.gov.ua/sbu/cont

Художница Алевтина Кахидзе нарисовала историю своей  мамы, которая не может выехать из-под обстрелов в Донецкой области в безопасную часть Украины, так как для этого нужно подать документы на разрешение пересечения линии столкновений (см. временный порядок выезда на сайте СБУ) и затем долго ожидать его получения.
Правозащитные организации уже предупреждали о незаконности и опасности подобной практики.

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

ДОВІДКА ЩОДО ПРОДОВЖЕННЯ СТРОКУ ПЕРЕБУВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ТИМЧАСОВЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ПОСТІЙНЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

Правозахисники у правовому полі, що стискається: Приклад України

(Виступ Максима Буткевича на заході Frontline Defenders у Раді ООН з прав людини, 10 березня 2014 р.)

 Коли планувався цей захід, на якому мені випала честь виступати, ситуація в моїй країні - Україні - вже почала привертати увагу світової спільноти. Втім, наразі, ситуація серйозно змінилася. Українці не лише пройшли через масові громадянські протести, жорстокі вуличні протистояння, вбивства людей, які виборювали свої права і свободи, падіння попереднього режиму, - але й зробили перші кроки в побудові нової, більш демократичної країни, і зіткнулися з іноземною воєнною окупацією.

Що Заходу потрібно знати про крайніх правих на Евромайдані

Блог Антона Шеховцова

Джерело

Багато хто на Заході запитує про участь українських радикальних націоналістів на київському Евромайдані. Деякі нібито ліві сайти як World Socialist Web Site (Світова Соціалістична Мережа) опублікували відверту брехню щодо Евромайдану та ролі крайніх правих у цих протестах: ці сайти намагаються ублажити російських імперіалістів, які щодня роблять все, щоби позбавити Україну її слабкої незалежности.

Закрити кримінальне провадження проти фальсифікаторів порносправи не вийшло

Напередодні Нового року, 30-го грудня, суддя Вишар І.Ю. скасував постанову Вінницької обласної прокуратури про закриття кримінального провадження за фактом притягнення завідомо невинуватого Дмитра Гройсмана до кримінальної відповідальності за ст. 372 Кримінального кодексу.

Заява Проекту «Без Кордонів» та Мережі меншин Східного партнерства стосовно ситуації з правами меншин в Україні, зокрема у сфері злочинів на ґрунті ненависті та відповідних дій держави в даному напрямку. Нарада ОБСЄ з розгляду виконання в галузі людського виміру, Варшава, 24 вересня 2013 року

Проект «Без Кордонів» вітає розробку Україною Стратегії захисту та інтеграції ромської національної меншини та Плану заходів щодо реалізації Стратегії.  Водночас, ми вимушені звернути увагу на відсутність будь-яких ефективних дій щодо прав інших меншин в Україні.  Держава роками не використовувала можливостей формулювання політики із захисту прав меншин і відмовлялася помічати нагальність питання її розробки. Проект «Без Кордонів» закликає Україну вжити негайних заходів щодо виконання зобов’язань за міжнародними договорами з прав людини та угодами в рамках  Східного партнерства, створити правову базу для захисту прав меншин та попередження порушень їх прав, а також забезпечити активну участь меншин у цьому процесі.

The web-site is created with the support of Open Society Institute
Creative Commons License Content on this site is licensed under a Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivs 3.0 Unported License.