GLOBAL DETENTION PROJECT. Особливості ув’язнення в Україні

Квітень 26, 2013

Цей текст - переклад огляду ситуації з ув’язненням(1) мігрантів в Україні, виконаного міждисциплінарною дослідницькою ініціативою Global Detention Project.

Оригінальний текст знаходиться тут.

Переклад тексту: О. Назарова, О. Свердлова.

Редактура перекладу: М. Буткевич.
Проект "Без кордонів" ГО "Центр Соціальна Дія", 2013 р.

(1) - Тут і далі під терміном “ув’язнення” (detention) у цьому документі мова йде про утримання під вартою мігрантів. Тож подекуди у перекладі слова “ув’язнення” і “утримання під вартою” вживано як синоніми. - Прим. пер.

Вступ

Політика щодо ув’язнення

Інфраструктура ув’язнення

Факти та числа

Вступ

Україна вже деякий час перебуває в фокусі узгодженої мультимільйонної програми ЄС із зміцнення зовнішнього прикордонного контролю та припинення потоку мігрантів у неврегульованій ситуації. Деякі спостерігачі стверджують, що ці зусилля реалізуються за рахунок порушення фундаментальних прав людини, зокрема прав шукачів притулку.  Міжнародна організація Human Rigths Watch заявила у своїй доповіді за 2010 рік (також див. коротке резюме російською – Прим. пер.): «Грошова підтримка ЄС переважно зосереджується на захисті кордонів України та створенні місць ув’язнення мігрантів. Європейський Союз зробив недостатньо для того, щоб забезпечити гуманне ставлення до мігрантів, переконатися, що їх затримують не безпідставно, та створити умови, в яких шукачі притулку та члени вразливих груп були б захищеними» (HRW 2010[2]).

Хоча останніми роками спостерігається стійкий спад числа новоприбулих та транзитних мігрантів в Україну, стратегія ЄС і надалі бачить Україну трампліном для в`їзду в Європу. Мова йде про величезні суми грошей, які Європа витратила для підвищення можливості ув’язнення в Україні.  2011 року було витрачено 30 млн. євро для будівництва 9 нових центрів ув’язнення в Україні. Згідно делегації ЄС в Україні, цей проект «уможливить» здійснення угоди про реадмісію між  ЄС та Україною, надаючи простір для  ув’язнення тих мігрантів, «які підпадають під реадмісію» і яких повернуто назад до України з країн ЄС (Europa TTED 2010; DECU 2011b; DECU 2011a).

Рахункова Палата України – парламентський орган, що здійснює контроль над використанням коштів з державного бюджету – стверджувала, що витрати для утримання мігрантів є надмірними – вказуючи, що на кожного утримуваного припадає двоє охоронців. (HRIU 2011b).

У 2011 році Україна ухвалила нове міграційне законодавство. Деякі спостерігачі вказують на прогалини в новому законі, пов’язані з ув’язненням, включно з неспроможністю припинення звичної практики повторного затримання мігрантів після звільнення та утримання їх на максимально дозволений період. (ECRE 2012; HRW 2012).

Ті, хто проводить моніторинг місць ув’язнення, доповідають, що стандарти проживання в центрах утримання мігрантів покращилися порівняно з 2009 роком. Однак доступ до основних послуг – таких, як юридична та медична допомога, переклад – не є повним, та звинувачення у жорстокому поводженні і здирництві залишаються розповсюдженими.

Крім того, згідно повідомлень Єзуїтської Служби Допомоги Біженцям (Jesuit Refugee Service (JRS)), поточне фінансування ЄС передбачає лише будівництво центрів ув’язнення без підтримки їх поточних потреб, що в результаті призводить до залежності країни від зовнішнього фінансування для надання основних послуг ув’язненим (JRS 2011). Посадовець із Центру Утримання в Журавичах розповів JRS у 2011 році, що установа « … може вміщувати до 150 осіб, але через спроможність прогодувати лише 40 людей ми ніколи не використовуємо її в повній мірі» (JRS 2011).

Політика щодо ув’язнення

Основні норми. Норми, що мають застосовуватися  до адміністративного утримання негромадян, викладені у численних законах, зокрема у Законі про правовий статус іноземців та осіб без громадянства  від 1994 року із змінами від 2011 року; Законі України про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту; Кодексі України про адміністративні правопорушення від 1984 року, із змінами від 2008 року; Законі про боротьбу з торгівлею людьми від 2011 року; новому Кримінально-процесуальному кодексі, ухваленому 2012 року; нових правилах стосовно надання притулку та додаткового захисту, ухвалених у 2012 році; а також новому Законі України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, який набув чинності у листопаді 2012 року.

2011 року Україна ухвалила новий закон про біженців: Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (ЗБДЗ). Закон забороняє депортацію або примусове повернення осіб, яким надано додатковий чи тимчасовий захист в Україні (ЗБДЗ, стаття 3). До жовтня 2012 вже було зафіксовано випадки, коли осіб, яким було надано додатковий захист, було звільнено з-під варти (Galkin 2012). З впровадженням ЗБДЗ, попередній Закон України “Про біженців” втратив чинність (ЗБДЗ, частина VII-2).

До Закону “Про Правовий статус іноземців та осіб без громадянства” (ЗСІ) двічі було внесено поправки в 2011 році.  Коментуючи поправки, Верховний комісар ООН з прав людини[3] (УВКБ ООН) зазначив, що вони «вочевидь були написані нашвидкоруч у спробі забезпечити реалізацію» Плану Дій ЄС по спрощенню візового режиму з Україною, який було ухвалено у листопаді 2010 року (UNHCR 2012).

Згідно з поправками, внесеними до ЗСІ, термін утримання за несанкціоноване перебування іноземців та осіб без громадянства збільшився від 6 до 12 місяців (ЗСІ, стаття 30-4). Як наслідок, шукачі притулку стикаються із дедалі тривалішим часом перебування під вартою, що призводить до голодувань та інших протестів (UNHCR, 2012). Голодування близько 60-ти сомалійців на початку 2012 року у центрі тимчасового розміщення мігрантів в Журавичах стимулювало втручання з боку УВКБ ООН та міжнародних НУО і викликало питання з боку вищих посадових осіб ЄС в Європарламенті (ЄП 2012).

Спостерігачі також підкреслили нездатність зміненого ЗСІ припинити практику повторних арештів мігрантів після звільнення з місць утримання, що є розповсюдженою – як в Україні, так і в інших європейських країнах – і зазнає широкої критики (HRW 2010). Європейський суд з прав людини визнав, що ця практика є порушенням права на свободу та особисту недоторканність, яке затверджено в Європейській Конвенції з прав людини (John v. Greece 2007 – див. коротке резюме англійськоюПрим. пер.). На думку адвокатів, для того, щоб обмежити практику повторного арешту звільнених в’язнів, варто звернутися до нещодавно прийнятого ЗБДЗ і поширити додатковий захист на осіб – зокрема сомалійців – яких не визнано біженцями, але які не можуть повернутися до своїх країн через конфлікти, що тривають (АІ 2012, HRW 2012).

Україна також ухвалила у 2012 році закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з ухваленням нового ЗСІ. Згідно з УВКБ ООН, закон має ряд недоліків, включно  з неспроможністю запровадження періодичного судового розгляду для затриманих шукачів притулку, чиї заяви знаходяться на стадії розгляду (UNHCR 2012). УВКБ ООН також відзначає, що нові поправки до закону дають прикордонникам можливість «санкціонувати утримання іноземців та осіб без громадянства…  у випадку, коли особу було затримано в прикордонних регіонах під час спроби нелегального перетину кордону». Раніше суд мав санкціонувати такі затримання, повідомляє УВКБ ООН, додаючи: «Згідно з українською Конституцією, утримання має бути санкціоноване судом (стаття 29), та європейське законодавство з прав людини закріплює цю норму, яка є фундаментальною гарантією свободи особистості» (UNHCR 2012).

Новий Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) вступив у дію 20 листопада 2012 року. За даними УВКБ ООН «Очікується, що цей поліпшений правовий механізм допоможе вирішити багато проблем, що виникли навколо питання екстрадиції та доступу УВКБ ООН до осіб, які утримуються під вартою”. (UNHCR, 2012).

Підстави для утримання. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть бути видворені та/або піддані адміністративному утриманню через певні порушення міграційних норм, поміж якими: спроба в’їзду до країни без належних документів; скоєння певних категорій злочинів; нерегулярне перебування в країні; повернення до країни згідно з угодою про реадмісію; та створення загрози безпеці та громадському порядку (ЗСІ, статті 29, 30).

Покарання.  Адміністративний Кодекс (КУАП) передбачає перелік покарань за різні імміграційні правопорушення. З іноземців та осіб без громадянства, які визнані порушниками норм перебування в Україні та транзиту через її територію, може бути стягнено штраф (КУАП, ст. 203). Незаконний в´їзд або перетин кордону карається штрафом та адміністративним арештом до 15 діб (КУАП, ст. 203; ЗБДЗ, ст.. 5-4).

Процедурні гарантії. Особи, звинувачені в адміністративних правопорушеннях, мають перелік прав, у тому числі: огляд доказів проти них; право на адвоката; право на апеляцію; право на отримання послуги перекладу (КУАП, ст. 267, 268, 270, 271, 274, 275). Крім того, особи, які перебувають під адміністративним арештом, мають право повідомити родичів, або третю сторону про утримання під вартою, а також відповідні консульські установи  мають бути повідомлені про адміністративне утримання своїх громадян протягом 12 годин, крім випадків, коли особа є шукачем притулку (Наказ номер 494 Державної Прикордонної Служби від 30 червня 2004 р, розділ 3.4).

Зовнішні спостерігачі, в тому числі і Європейський Комітет Попередження Тортур (КПТ), доповідають, що часто в людей немає можливості ефективно забезпечити ці права (CPT 2011a, para. 57; CPT 2009a, paras. 77-81; HRW 2005, p. 40). Однак, КПТ неодноразово рекомендував збільшити 12-годинний період часу, протягом якого до консульств, або інших відповідних дипломатичних органів має бути надана інформація про затриманих іноземців як такий, якого часто недостатньо для подання заяви про отримання притулку. (CPT 2011a, para. 58).

Міграційні служби. Україна відома частою реорганізацією міністерств та їх компетенцій, що ускладнює розуміння того, які установи здійснюють ту чи іншу функцію в даний момент, зокрема це стосується і діяльності щодо міграції та надання притулку  (Zimmer 2008, p. 4; ICPS/IPA 2006, p.27-28; HRW 2005, p. 25-27). Подібні зміни також призвели до плутанини у питанні, які саме служби/органи є відповідальними за конкретні центри утримання (CPT 2007, para. 61).

Такий стан речей стимулював обговорення необхідності створення єдиного органу, відповідального за міграційну політику (див. Oliynyk 2006, п. 6). Нова Державна Міграційна Служба (ДМС) була створена у квітні 2011 року і підпорядковується Міністерству Внутрішніх Справ (Указ № 405/2011). ДМС відповідає за міграцію, виконання управлінських функцій, у тому числі у справах біженців та шукачів притулку, та протидію неврегульованій міграції. Це 9-та адміністративна реформа за 10 років і внутрішня структура ДМС продовжувала зазнавати змін упродовж 2012 року. (UNHCR 2012b, 2012c).

До державних органів, які включено до здійснення міграційного контролю, належить Державна Прикордонна Служба (ДПС), яка є незалежним органом, що підпорядковується президенту та є відповідальною за центри короткострокового утримання, та міліція – що належить до Міністерства Внутрішніх справ (МВС). Координація заходів з контролю міграції є переважно турботою МВС, яке співпрацює з ДПС та Службою Безпеки України (СБУ). Міністерство відповідає за реєстрацію іноземців; затримання, обробку адміністративних процедур та депортацію мігрантів у неврегульованій ситуації (Закон про міліцію, N°565-XII від 20.12.90); те саме стосується і протидії торгівлі людьми.

Згідно із даними УВКБ ООН, центри розміщення мігрантів (ЦРМ) для довгострокового перебування перебувають у віданні ДМСУ, в той час як пункти тимчасового утримання (ПТУ) – де утримання дозволено до 72 годин – та спеціальні приміщення (максимальний термін утримання 3 години) – підпорядковуються Державній Прикордонній Службі. Однак, всупереч діючим нормам, затримані подекуди утримуються в спеціальних приміщеннях до 72 годин. (Blazhievsky 2012).

Під час адміністративного утримання мігрантів, негромадяни перебувають у Спеціальних Приміщеннях та Пунктах Тимчасового Утримання, які зазвичай розташовані в межах прикордонних загонів (більші за розміром) чи відділків (менші), і перебувають під опікою прикордонників. Звідти особу може бути або звільнено, або переведено до Центру розміщення мігрантів та віддано під нагляд ДМСУ. (Blazhievsky 2012).

Тривалість утримання. Державна Прикордонна Служба та міліція мають право затримувати осіб, яких було спіймано на кордоні – включно з 5-кілометровою зоною від кордону – для первинного інтерв’ювання тривалістю до 3х годин в кімнатах допиту, які знаходяться в «спеціально обладнаних приміщеннях» (СОП) (GDISC 2009b). Ці кімнати для допиту знаходяться в межах «пунктів тимчасового утримання» або прикордонних загонів та контрольно-пропускних пунктів впродовж кордонів України (Soos 2009b).

Після цього тригодинного періоду, іноземці можуть утримуватися в кімнатах спеціально обладнаних приміщень терміном до трьох днів для перевірки їх осіб, за умови повідомлення прокурору протягом 24 годин (GDISC 2009b). Якщо людина не має документів, що засвідчують особу, або у випадку, коли неможливо підтвердити дійсність таких документів, вона/він має бути переведена до Пункту Тимчасового Утримання (ПТУ) на період, який не перевищує 7 днів, і погодженого письмовим дозволом прокурора (КУАП, стаття 236). Це означає, що згідно із законом, обмеження на строк утримання у таких закладах становить 10 днів.

Незважаючи на обмеження, є численні повідомлення про подовження термінів перебування у подібних установах. В ПТУ та спеціально обладнаному приміщенні в Чопі (район прикордоння Україна-Угорщина-Словакія), наприклад, мігрантів утримували 3 місяці (Dasney 2009a; CPT 2009a). Також відомі випадки утримання до 24 днів в спеціально обладнаній кімнаті в аеропорту Бориспіль та до 2 місяців в пункті  тимчасового утримання в Чернігові (CPT 2011a). В 2011 році в доповіді про свій візит в Україну Комітет з протидії тортурам рекомендував вжити заходів для забезпечення дотримання правових норм, що регулюють утримання. (CPT 2011a).

Після закінчення первинного 10-денного періоду, негромадяни, які залишаються в адміністративному утриманні, мають бути переправлені до одного з двох «Центрів Розміщення Мігрантів» (ЦРМ). Ці центри, які перебувають під охороною, передовсім використовуються для утримання іноземців, які нелегально перебувають в Україні та очікують на депортацію. Також їх використовують для утримання шукачів притулку, поки останні чекають на рішення щодо їх прохання про притулок з боку Державного Комітету у справах національностей і релігій (ДКНР)[4]. Відповідно до змін до Закону “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства”, ухвалених у листопаді 2011 року, максимальний ліміт їх утримання – 12 місяців (ЗСІ, Ст. 30). Коли цей час спливає, затриманих має бути звільнено.

Також проблемним є питання того, що відбувається із тими, кого звільняють. Траплялися випадки, коли негромадян, яким було надано тимчасовий дозвіл на перебування, було повторно затримано міліцією або прикордонниками, та утримувано протягом кількох наступних місяців (Dasney 2009a, HRW 2010). Збільшуючи часові межі утримання до 12 місяців, новий закон не забороняє подібну практику, через що багатьох шукачів притулку та мігрантів із неврегульованим статусом повторно заарештовують і можуть утримувати під вартою, сумарно, більше року (ECRE 2012).

Угоди про реадмісію. Угода про реадмісію між ЄС та Україною набула чинності 2008 року стосовно повернення громадян України та у січні 2010 стосовно повернення громадян третіх країн (База даних угод ЄС). Хоча угода про реадмісію поширюється лише на “нелегальних іноземців”, поміж поверненими до України 2011 року були шукачі притулку, яких, зокрема, повертали зі Словаччини, Угорщини та Польщі (AI 2011; UNHCR 2011b). В Україні повернених осіб звинувачують у незаконному перетині кордону (UNHCR 2012d) (ЗСІ, Ст. 29). Тож шукачі притулку, яких було повернено за процедурою реадмісії, часто стикаються з тривалим утриманням під вартою по прибутті до України (UNHCR 2011b). Згідно з українською урядовою статистикою, 867 осіб було повернено за процедурою реадмісії 2010 року, з яких 469 (55 відсотків) були громадянами України, 267 громадян СНД і 131 громадянин третіх країн (UNHCR 2011a).

Стандартні угоди про реадмісію між ЄС та країнами Східної Європи включають реадмісію громадян третіх країн та передбачають, що кожна партнерська країна зобов’язується «приймати за процедурою реадмісії будь-якого громадянина третьої країни чи особу без громадянства, яка перебуває нелегально на території ЄС у випадку, коли така особа: має дійсну візу чи дозвіл на проживання, виданий Грузією, Молдовою чи Україною; та незаконно і безпосередньо потрапила на територію країни-члена ЄС із Грузії, Молдови чи України» (Europa). Україна погодилася приймати за процедурою реадмісії навіть тих мігрантів, які перебували на території ЄС нелегально, «хоча і виїхали з України законно» (Jaroszewicz 2011). Незважаючи на низьку кількість реадмісій громадян третіх країн, в 2011 ЄС розпочав програму з розширення інфраструктури утримання під вартою осіб, яких стосуються угоди про реадмісію, коштом у 30 млн. євро (див. нижче).

Біженці та притулок. Український закон не забороняє утримання під вартою шукачів притулку. На практиці, шукачів притулку регулярно затримують.

Закон України “Про біженців” (ЗБ), ухвалений 1993 року, неодноразово було змінено, зокрема і в 2003 році – через рік після приєднання України до Конвенції про статус біженців – та у 2005[5]. Хоча закон 1993 року включав деякі основні положення Конвенції про статус біженців, він не визначав процедуру надання притулку. Правовий механізм подання заяв про надання притулку встановлено у 1994 році Законом “Про правовий статус іноземців” (HRW 2005, с. 24). Згідно з новою редакцією Закону “Про Біженців” від 2005 року, особи, які мали намір подати прохання про отримання статусу біженця, повинні були зробити це протягом 15 діб по прибутті до країни (ЗБ, Ст. 9)[6].

Відповідно до нового Закону України “Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту в Україні” (ЗБДТ), часові рамки подання заяви про отримання статусу біженця були зменшені до 5 робочих днів (Ст. 5-1). Шукачі притулку, які отримали негативне рішення, мають можливість подати апеляцію лише протягом 5-ти робочих днів (Ст. 8-9). УВКБ ООН назвав такі терміни нереально коротким періодом часу для подання апеляції. (UNHCR, 2012d).

Багатьох шукачів притулку арештовують при спробі перетину кордону з ЄС. Після цього їх часто вміщують до прикордонних установ чи центрів розміщення мігрантів  (Zimmer 2008).

УВКБ ООН висловило стурбованість тим, що утримання під вартою шукачів притулку стає дедалі більш поширеним, і тим, що параліч системи надання притулку та недостатні умови для адаптації новоприбулих в Україні змушують дедалі більшу кількість шукачів притулку намагатися перетнути західний кордон України. Це може призвести до 12-місячного арешту та депортації. УВКБ ООН вважає подібну практику порушенням міжнародного законодавства, і заявляє: «Якщо справа шукача притулку перебуває у розгляді, він/вона не може бути депортована відповідно до положень українського і міжнародного законодавства» (UNHCR 2012c).

Також, за даними УВКБ ООН, якщо особу не може бути депортовано, немає підстав для утримання його/її з метою депортації. Попри адміністративні та судові апеляції, пов’язані із цим питанням, практика затримання шукачів притулку продовжується. Станом на 2012 рік, 77 відсотків іноземців, які перебувають в адміністративному утриманні, є шукачами притулку (UNHCR 2012с).

Багато шукачів притулку потрапляють у замкнене коло повторного затримання. Хоча українське законодавство передбачає, що мігранти можуть утримуватися строком до 12 місяців, після звільнення велику кількість людей знову заарештовують (ECRE 2012).

Утримання під вартою шукачів притулку критикують також і через створення перешкод для належного доступу до процедури надання притулку. Загальні проблеми включають невиправдано тривале утримання під вартою, відмову у доступі до процедури отримання статусу біженця. В доповіді за 2009 рік Робочої Групи з безпідставного утримання підкреслено, що система правової допомоги не застосовується щодо мігрантів у неврегульованій ситуації, які перебувають у місцях позбавлення волі (WGAD 2009; DoS 2008; Düvell 2007; UNHCR 2012c).

В 2011 році, Комітет з ліквідації всіх форм расової дискримінації (CERD) рекомендував Україні «забезпечити шукачів притулку документами протягом усієї процедури, у тому числі на стадії апеляції, аби уникнути ризику затримання або примусового повернення під час процедури доведення необхідності надання їм притулку, а також залучити необхідні ресурси для перевірки  надання послуг перекладу в судах та в місцях позбавлення волі з метою забезпечення реального доступу до правосуддя» (CERD 2011 para. 20).

У 2007 році Комітет ООН з протидії тортурам заявив: «Комітет занепокоєний дискримінацією, з якою стикаються шукачі притулку на ґрунті громадянської належності та відсутністю належних процедур надання притулку, що призводить до примусового видання шукачів притулку без необхідного розгляду їх особових справ. Він також із занепокоєнням відзначає кепські умови та переповнення у місцях утримання під вартою шукачів притулку»[7]. Він рекомендував Україні ухвалити законопроекти, що забезпечували б надання тимчасового захисту  та обумовлювали б правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які зрештою було прийнято у 2011 році. Він також рекомендував затвердити процедуру надання притулку відповідно до міжнародних стандартів, а також покращити умови утримання під вартою, у тому числі – за рахунок використання альтернативних заходів (CAT 2007 para. 20).

Неповнолітні. Неповнолітні, які мають чи не мають супроводу, і які не мають документів, у тому числі шукачі притулку, часто піддаються утриманню під вартою в Україні попри на те, що українське законодавство не передбачає однозначних підстав для їх затримання протягом терміну понад 24 години.  

Неповнолітні без супроводу, яких затримано на кордоні при спробі потрапити до країни, мають бути негайно поміщені у «належне» приміщення. В Законі про біженців та осіб, що потребують тимчасового чи додаткового захисту, сказано: «…якщо  державний  кордон України перетинає чи перетнула дитина, розлучена із сім’єю, і заявляє про намір бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту … посадові  особи  Державної прикордонної служби України повинні невідкладно повідомити про це центральний орган виконавчої  влади,  що реалізує державну політику у сфері біженців та  осіб,  які  потребують додаткового або тимчасового захисту, та орган опіки  і піклування. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та  осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органом опіки і  піклування зобов’язаний  вжити заходів для тимчасового влаштування такої дитини у відповідний дитячий заклад або сім’ю” (Ст. 5-3).

Тим не менш, спостерігається регулярне використання владою центрів утримання (ЦРМ) для розміщення таких неповнолітніх, у зв´язку з чим правозахисники неодноразово  закликали Україну посилити зусилля із повідомлення відповідних установ у разі затримання неповнолітніх осіб без супроводу (IOM 2012).

У першій половині 2012 року, двадцятеро неповнолітніх шукачів притулку без супроводу перебували у Чернігівському та Волинському центрах розміщення мігрантів (DRC 2012b). Згідно з даними ДРБ[8]/УВКБ ООН, 20 неповнолітніх мігрантів без супроводу перебувало в обох ЦРМ станом на 19 червня 2012, та п’ятеро – станом на 16 жовтня 2012. В цілому на ці дати в Україні перебували, відповідно, 134 та 120 неповнолітніх шукачів притулку (переважно з Афганістану та Сомалі) (DRC, 2012а).

Неповнолітні без супроводу, яких було заарештовано ДПС як «нелегальних мігрантів» відправили в Центр утримання у Мукачеві, який  влада називає «гуртожитком для жінок та дітей». Згідно з деякими повідомленнями, затримані назвали це місце «Бейбі Лаґєр» – назва, що відсилає до концтаборів під час Другої Світової Війни – через знущання, яких зазнали у центрі деякі з в´язнів (Williamson 2011; HRW 2010).

Перед його закриттям 2008 року, центр у Павшино також іноді ставав місцем розміщення дітей (CPT 2009a).

2011 року Комітет з Прав Дитини рекомендував Україні вжити заходів для забезпечення  «… надання неповнолітнім шукачам притулку без супроводу належного юридичного представника з метою ефективного доступу до процедури отримання притулку, так само як і допомоги і захисту, включно із доступом до перекладача». Комітет також рекомендував щоб «жодна дитина – шукач притулку чи дитина-біженець – не була позбавлена волі» (CRC 2011).

Жертви торгівлі людьми. Згідно статті 14-5 Закону “Про протидію торгівлі людьми” (ЗПТЛ) «осіб, які постраждали від торгівлі людьми», не може бути ув’язнено.

Згідно із Державним Департаментом США, в 2011 році жодну жертву торгівлі людьми не було покарано за протизаконні дії, вчинені безпосередньо через те, що особу було продано. Однак, трьох жертв було затримано на 6 місяців через те, що первинно їх не було розпізнано як жертв торгівлі людьми, та ще одну таку особу було затримано для подальшої депортації, оскільки ще не було впроваджено тимчасового правового статусу жертв торгівлі людьми (ЗПТЛ було прийнято лише у вересні 2011) (DoS 2012 ).

Доступ до затриманих. Доступ до затриманих мігрантів завжди був актуальною проблемою в Україні. Хоча деякі міжнародні неурядові організації в минулому отримували доступ до затриманих на спеціальній основі, захисники прав мігрантів зазвичай стикаються із труднощами в отриманні доступу, і УВКБ ООН відмовляли в доступі до шукачів притулку в центрах утримання (HRW 2010; JRS 2011; BMPU/PA 2011).

З іншого боку, Україна зобов’язана надавати доступ різноманітним національним та міжнародним моніторинговим установам. Український Уповноважений Верховної Ради з Прав Людини (омбудсман з прав людини) наділений законним правом відвідувати місця несвободи та обробляти скарги (див. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини” – Ст. 13 та 21). Україна також приєдналася і до Факультативного Протоколу Конвенції проти катувань, і до Європейської конвенції про запобігання катуванням. Органи, створені цими угодами, мають доступ до всіх місць утримання в межах своєї території.

Факультативний протокол вимагає від держав-учасниць створити власні національні превентивні механізми (НПМ) для проведення візитів в усі місця утримання. Україна ратифікувала протокол 2006 року, а омбудсманові було надано повноваження НПМ 2012 року (АРТ 2012). За повідомленнями, Уповноважений планує публікувати щорічний звіт про застосування превентивних механізмів (UPCHR 2012).

Підкомітет ООН з попередження катувань відвідав Україну 2011 року, хоча його звіт стосовно візиту і не було оприлюднено. Згідно з Асоціацією попередження катувань (АПК), Уповноважений здійснив 106 візитів до місць утримання підвартою між червнем і жовтнем 2012 р., 3 з них – до місць утримання мігрантів із неврегульованим статусом. Після кожного візиту Уповноважений парламенту з прав людини звітував до відповідних органів (UPCHR 2012).

Заходи, не пов’язані з ув’язненням. Згідно з УВКБ ООН, « …у цьому регіоні не існує практики, яка становила би альтернативу до утримання під вартою, – зокрема, для шукачів притулку, осіб з особливими потребами, включно із вразливими сім’ями, жінками з дітьми. Єдиною можливістю уникнути ув’язнення для найбільш вразливих шукачів притулку є розміщення у Тимчасових центрах проживання (ТЦП)[9], якими керують державні органи. Однак така можливість надається переважно тим шукачам притулку, заяви яких було прийнято до національної процедури надання притулку, і тому є дуже обмеженою: адже майже половині шукачів притулку відмовляють просто тому, що вважають їх заяви такими, що не відповідають засадничим критеріям» (UNHCR, 2011а).

Інфраструктура ув’язнення

Україна використовує низку різних установ для адміністративного утримання мігрантів, в тому числі «спеціально обладнані приміщення» (СОП), «пункти тимчасового утримання» (ПТУ), які, як правило, розташовуються біля кордонів и використовуються для короткострокового затримання, та «центри розміщення мігрантів» (ЦРМ)[10].

За оцінками GlobalDetentionProject, за станом на кінець 2012 року, в країні налічувалося в цілому 13 виділених місць затримання мігрантів. Це включає у себе два центри розміщення мігрантів, десять пунктів тимчасового утримання, а також «гуртожиток», який використовується для утримання жінок та дітей. Ця кількість не включає ПТУ в Луцьку, який ремонтувався за станом на листопад 2012 року (Calhoun 2012). За оцінками, ці об’єкти мають загальну місткість близько 700 людей. Ця кількість не включає у себе спеціально обладнані приміщення (СОП), тому що вони, в цілому, використовуються для затримання на строк, менший, ніж три доби.

Офіційно, ПТУ використовуються для затримання людей протягом не більше 72 годин (КУАП, Ст. 263). Зазвичай, Global Detention Project класифікує як «виділені центри для утримання мігрантів під вартою» ті місця, що використовуються для утримання людей на строк не менший, ніж 2-3 доби. Тим не менш, Global Detention Project визнає ПТУ таким центром, тому що Державна міграційна служба України має право утримувати мігрантів в ПТУ строком до 10 діб з дозволу прокурора. Витрати на співробітників (включно з охоронцями), а також поточні витрати на ПТУ є більш значними, ніж витрати на СОП,  які зазвичай розташовано в районах з менш інтенсивною нерегулярною міграцією. ПТУ, як правило, розташовані ближче до міграційних «гарячих точок».

Центри розміщення мігрантів. Державна міграційна служба (ДМС), яка була заснована в 2011 році, відповідає за управління двома ЦРМ, які є основними в Україні центрами довгострокового тримання мігрантів в Україні. Ці центри, які офіційно називаються «пункти тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України», розташовано у Чернігівський області у селі Розсудів та у Волинський області в селі Журавичі (Soos 2009a; Soos 2009b; DRC 2012). До заснування ДМС, цими двома центрами керувало Міністерство внутрішніх справ. Станом на кінець 2012 року, ЦРМ в Чернігові мав вмістимість на 208 людей і був заповнений наполовину (Blazhievsky 2012; Galkin 2012).

У грудні 2008 року, центр розміщення мігрантів в Павшино, який був об’єктом неодноразової критики, було закрито. Скарги на цей центр стосувалися випадків неодноразового фізичного насильства та усних образ, переповненість, недостатнє опалення та недостатня медична допомога (WGAD 2008; CPT 2009a; HRW 2005).

Останніми роками, Павшино було замінено МВС на два нових центри утримання. Ці центри розташовані в Журавичах, на північно-західній Україні біля кордону з Польщею та Білоруссю, і Розсудові, на північному кордоні України і Білорусі. Затриманих було переведено з Павшино до цих нових центрів, і до кінця 2008 року обидва центри було повністю заповнено (239 осіб в Розсудові та 181 в Журавичах). В бюджеті на 2008 рік український уряд надав 2,5 млн. євро Міністерству внутрішніх справ для збільшення місткості кожного центру до 500 чоловік, хоча терміну закінчення проекту встановлено не було (GDISC 2009). МВС також мало плани на 2009 рік щодо створення додаткових центрів з трьох колишніх військових об’єктів (GDISC 2009).

Установи короткого та середнього терміну утримання. Станом на жовтень 2009 року, прикордонна служба керувала 86 об’єктами короткострокового утримання із загальною місткістю 573 особи. У їх числі 13 пунктів тимчасового утримання  (ПТУ) – з загальною місткістю 240 осіб – та 73 спеціально обладнаних приміщення (СОП). Також є спеціальне приміщення в київському аеропорту Бориспіль, де одночасно може перебувати до 8ми  затриманих, а також «гуртожиток» – який Global Detention Project  визначає як спеціалізований об’єкт для утримання мігрантів – для жінок та дітей в Мукачево, якій налічує 35 місць (Soos 2009a; Soos 2009b). Станом на кінець 2012 року, прикордонна служба керувала 10 ПТУ. ПТУ в с. Мальнів був закритий; статус ПТУ в Донецьку було змінено на СОП; також ПТУ в Луцьку ремонтувався (Calhoun 2012).

Згідно з офіційними правилами, затримані можуть утримуватися в СОП не більше 3х годин,  однак, згідно з деякими джерелами, люди часто перебувають в утриманні в СОП строком до 3 діб (Blazhievsky 2012). Як правило, СОП керує один офіцер, який відповідає за роботу з іноземцями та адміністративні процедури (Blazhievsky 2012).

Декілька СОП розташовані в ПТУ на прикордонних загонах, з можливістю утримувати від чотирьох до дванадцяти людей, хоча більшість, зазвичай, порожні (Soos 2009b; Dasney 2009a). ПТУ мають можливість утримувати від 10 до 35 затриманих, а також використовуються для утримання кримінальних ув’язнених (Soos 2009b; Dasney 2009a). Винятком з цього правила є СОП та ПТУ в Чопі (на україно-угорсько-словацькому кордоні), які мають спільну місткість у понад 100 осіб. Зазвичай кількість ув’язнених є максимальною, а іноді й перевищується (Dasney 2009a). У 2008 році, прикордонна служба відкрила п’ять відновлених ПТУ, усі вони розташовані на кордонах з Польщею та Румунією (GDISC 2009; CEC 2009). Хоча гуртожиток в Мукачеві офіційно є єдиним об’єктом тільки для родин, жінок та дітей, ПТУ в Чопі також має спеціальну частину для жінок та дітей (CPT 2009a).

Спеціальні приміщення також розташовані на контрольно-пропускних пунктах уздовж українського кордону. Це малі об’єкти, в яких особу може бути утримано не більш, ніж на 3 дні (GDISC 2009b). Зазвичай, в них може бути утримано менш, ніж п’ять ув’язнених водночас, хоча об’єкт в місті Піща, біля білорусько-польского кордону, може утримувати до 16 людей. СОП на контрольно-пропускних пунктах є в декількох регіонах, в тому числі Чернігові, Чернівцях, Донецьку, Харкові, Києві, Луганську, Львові, Миколаєві, Одесі, Вінниці, Волині, Запоріжжі, Житомирі, а також в АР Крим (Soos 2009b).

«Згідно із Державною прикордонною службою, в 2011 році їх об’єкти для утримування під вартою були заповнені тільки на 30-50%. Об’єкти, які керує МВС, були на 29% заповнені в Чернігівській області та на 27%  в Волинській» (HRIU 2011a).

Нові центри ув’язнення.  В 2011 році, Європейський Союз (ЄС) виділив 30 млн. євро для будівництва 9 нових центрів ув’язнення для мігрантів із неврегульованим статусом, які, як планується, будуть мати загальну місткість у 270 місць. Вартість будівництва, таким чином, перевищує 100000 євро за місце. Ця програма є частиною Інструменту європейського сусідства й партнерства (ІЄСП). Він буде фінансувати будівництво центрів ув’язнення – які на сленґові ЄС мають назву «пункти тимчасового утримання» – уздовж кордонів європейського союзу з Польщею, Словаччиною, Угорщиною, та Румунією, кожен розраховано на 10 місць. Один з двох більших «центрів утримання під вартою», який розраховано на 100 в’язнів, буде розташовано ближче до Російської Федерації. Фінансуючим будівництво органом є Європейський Союз, який представлено Європейською Комісією. Замовниками двох більших об’єктів замовниками є МВС, а Адміністрація Державної прикордонної службі України виступає у цій ролі для 7 дрібніших (Europa TTED 2010, DECU 2011b).

Відповідно до прикордонної служби, об’єкти для утримання під вартою, що знаходяться під їх керівництвом, в 2011 році були заповнені тільки на 30-50 відсотків. Рахункова Палата України, парламентський орган, якій здійснює контроль над використанням коштів державного бюджету України, також зазначила, що місткість об’єктів для утримування під вартою перевищує потреби, і що на одного нелегального мігранта в них було по два охоронця (Batchayev 2011b). Програма ІЄСП Європейського Союзу має відношення до «допомоги, пов’язаної з реадмісією» і уможливить «виконання договору про реадмісію між ЄС та Україною» шляхом розробки, створення чи реконструкції об’єктів для утримання під вартою мігрантів із неврегульованим статусом, яких було піддано реадмісії чи затримано іншим шляхом (GDISC 1, DECU 2011a, DECU 2011b).

Корупція. Продовження великомасштабних інвестицій ЄС в управління кордонами в Україні не тільки здається парадоксальним у зв’язку з рівнем зайнятості вже існуючих об’єктів для утримання під вартою, але також і у зв’язку з повідомленнями про корупцію поміж співробітниками різних відомств, які займаються питаннями біженців, шукачів притулку, а також ув’язнених мігрантів із неврегульованим статусом (BMPU/PA 2011).

Під час сесії антикорупційного комітету в жовтні 2010 року, президент Віктор Янукович заявив, що корупція є загрозою національний безпеці (Jaroszewicz 2011). Україна займає 152 місце з 182 країн в Індексі сприйняття корупції Transparency International за 2011 рік. Низка інституцій ЄС були обізнані про проблему та повідомляли, в боротьбі з корупцією було досягнуто деякого прогресу (EC 2012). В 2010 році, член Європейського парламенту запитав вищих посадових осіб ЄС про можливі наслідки широко поширеної корупції, в якій беруть участь посадовці, які займаються в Україні питаннями міграції та надання притулку, для проектів, що фінансуються з боку ЄС (EP 2012).

Європейський комітет з попередження тортур  (ЄКПТ/CPT) рекомендував, щоб «українська влада продовжила транслювати тверде повідомлення для співробітників прикордонної служби та міністерства внутрішніх справ, які працюють в установах для іноземних громадян, про те, що в разі зловживання своїм становищем для того, щоб отримати гроші від ув’язнених іноземних громадян, на них буде накладено суворі санкції» (CPT 2011a).

Передання послуг зовнішнім виконавцям (аутсорсинґ). Низка міжнародних організації та місцевих НУО, в тому числі ЄС та Міжнародна організація з міграції (МОМ) були залучені до надання послуг в центрах ув’язнення мігрантів, а також зміцнення загальної інфраструктури ув’язнення в країні (Flynn 2005; Dasney 2009a). Крім того, МОМ працювала спільно з представництвом УВКБ ООН в рамках зусиль з поліпшення стандартів та умов в місцях ув’язнення. Представник МОМ в Україні розповів Global Detention Project, що організація працює з місцевими НУО для отримання доступу до місць утримання під вартою та забезпечення юридичної, медичної допомоги, послуг перекладу, а також екстреного постачання продуктів харчування та медикаментів (Dasney 2009a).

У рамках наглядового механізму, МОМ організувала між-організаційні моніторингові візити в місця ув’язнення, щоб «провести спільну оцінку умов розміщення мігрантів» спільно з представниками посольств, міжнародних організацій, українських урядовців та НУО. Позитивні зміни порівняно з попередніми роками, які відзначаються в доповідях з жовтня 2010 року по квітень 2012 року, пов’язані з останніми законодавчими змінами. У 2009 році, моніторингова місія Європейської Комісії, змалювала ЦРМ в Чернігові як «один з найкращих об’єктів такого типу в Європі» (OIM 2011a). Деякі з ПТУ було відвідано багато разів – прикордонній загін в Чопі було відвідано 64 рази в 2010 році, і 28 разів в 2011 році (Chernousov 2011).

Деякі спостерігачі стверджують, що робота МОМ могла мати негативні наслідки для моніторингу та звітування про систему ув’язнення в країні. В публікації 2010 р. про семінар для представників громадськості з різних країн Європейського регіону, GDP стверджувало, що «в Україні… Європейська Комісія надавала гроші МОМ для оплати моніторингу центрів ув’язнення з боку неурядових груп. Однак, за словами українського експерту на семінарі, групи піддаються тиску для того, щоб вони не критикували державні практики, оскільки це може поставити під загрозу їх фінансування. Більш того, він казав, що в той час, як зусилля ЄС спрямовані на тиск на уряд для поліпшення утримання під вартою та «гуманізації» ув’язнення в деяких випадках, також в цьому може бути прихований мотив – перекласти тягар утримання людей в ув’язненні з Європи шляхом позиціювання України як «третьої безпечної країни» з адекватними можливостями для утримання в ув’язненні шукачів притулку, що були депортовані з Європи» (Flynn and Cannon 2010).

Умови утримання під вартою та супутні послуги. Хоча «стандарти розміщення» в місцях для імміграційного ув’язнення, як повідомлялось, було покращено з 2009 року, – доступ до основних послуг, таких, як юридична допомога, переклад, чи медична допомога є нерівномірним; випадки жорсткого поводження та здирництва теж не зникли, стимульовані нестримною корупцією (BMPU/PA 2011, EP 2012). Постанова Ради Міністрів[11] (№667 від червня 2011 року) виключила шукачів притулку з переліку осіб, які можуть отримати безкоштовну медичну допомогу; їм також складніше стало отримати юридичне представництво (UNHCR 2012c).

Наявне фінансування з боку ЄС включає в себе тільки будівництво центрів ув’язнення, але не підтримку їх поточної діяльності, – тож держава, як і раніше, сильно залежить від зовнішнього фінансування для надання основних послуг ув’язненим (JRS 2011).

В 2010 році більш, ніж половина з 161 мігранта, яких було проінтерв’ювано  Human Rights Watch з числа тих, кого було повернуто зі Словаччині та Угорщини, казали, що вони були побиті чи піддані іншим типам фізичного жорстокого поводження по поверненні в Україну. Восьмеро з них змалювали, як службовці катували їх, в тому числі з використанням електричного струму в Мукачеві (HRW 2010).

Після візиту в вересні 2009 року, CPT рекомендував, щоб «співробітники прикордонної служби, які працюють в ПТУ (центрі ув’язнення) в Чернігові отримували однозначне повідомлення, регулярно повторюванне, про те, що будь-які форми жорстокого поводження з затриманими є неприпустимими». У зв’язку з атмосферою страху, яка панувала в цьому закладі, CPT також додав, що «каністри сльозогінного газу та зброя з гумовими кулями не повинні бути частиною стандартного обладнання співробітника центра ув’язнення та, з урахуванням потенційно небезпечного впливу цієї речовини, сльозогінний газ не можна використовувати в закритому просторі. Якщо необхідно, відповідні правила повинно бути змінено» (CPT 2011a). У своєї відповіді CPT, уряд наполягав на цій практиці, згідно із діючими правилами (CPT 2011b).

Факти і цифри

Згідно зі статистикою МВС, близько 11000 мігрантів було ув’язнено в Україні з січня до вересня 2011 року. 9592 особи (88%) з них були громадянами колишніх радянських республік, які, як правило, не користуються Україною як країною транзиту (Bachayev 2011a). Статистика МВС також зазначає, що кількість «нелегальних мігрантів», яких було затримано за перші дев’ять місяців 2011 року, знизилася на 3,3 % в порівнянні з тим самим періодом  в 2010 році.

За словами генерал-майора А.В.Махнюка, голови Управління аналізу, оцінки ризиків та статистики [Департаменту охорони державного кордону Адміністрації Державної прикордонної служби] України, за 2010 рік було виявлено близько 20 тисяч незаконних мігрантів, з яких 17300 особам (86,8 %) було відмовлено в допуску; близько 1700 осіб (8,3 %) було затримано за незаконний перетин кордону; близько 1000 (4,9 %) було затримано за порушення правил перебування; також 6 осіб було затримано (0,03 %) за «інші порушення» (Makhniuk 2011).

За оцінкою Global Detention Project, наприкінці 2012 року, в країні було 13 об’єктів, спеціалізованих на утриманні мігрантів. Ця кількість включає 2 довгострокових центри розміщення мігрантів (ЦРМ), 9 пунктів тимчасового утримання, які використовуються для періоду ув’язнення на строк, більший ніж 3 доби, а також один «гуртожиток», в якому утримуються жінки та діти. Це число не включає в себе пункт тимчасового утримання в Луцьку, який був у ремонті в листопаді 2012 року (Calhoun 2012). Ці об’єкти мають спільну місткість близько 700 осіб. Ця оцінка не включає в себе спеціально обладнані приміщення, тому що вони, в цілому, використовуються для затриманих на строк, менший ніж 3 дні.

За даними Державної прикордонної служби України, в 2011 році об’єкти для розміщення ув’язнених були наповнені тільки на 30-50%, а об’єкти, які перебувають під керівництвом Міністерства внутрішніх справ були заповнені на 29% в Чернігівській області та на 27 % – у Волинській (Bachayev 2011b).

Станом на червень 2012 року, 77 %  іноземців, які перебували в адміністративному затриманні, були шукачами притулку (UNHCR 2012c). В 2010 році, рівень визнання біженцями для сомалійців в Україні був рівний 1%, в той час як в Німеччині він становив 91 % (включно із тимчасовим захистом, не доступним в Україні 2010 року) (UNHCR 2011c).

В першій половині 2012 року, 20 неповнолітніх без супроводу – шукачів притулку – утримувалися в ЦРМ у Чернігові та на Волині (DRC 2012).

Щорічне число недокументованих мігрантів, яких було затримано українськими державними органами у 2006 та 2007 роках, оцінюється в 25000 – 26000 осіб. Близько третини було затримано при спробі потрапити до сусідніх країн ЄС (Düvell 2008a; Pylynskyi 2008). За оцінками прикордонної служби, близько 3000 мігрантів було затримано в 2007 році на західному кордоні країни, і додатково 929 осіб було затримано в першому кварталі 2008 року (Reuters 2008; UA Reporter 2008).

За перший квартал 2009 року, 92 нелегальних мігранти було затримано на східному кордоні з Росією, в той час як 1462 особам було відмовлено у в’їзді (GDISC 2009c). Згідно із даними української влади, в 2007 році більш ніж половина мігрантів із неврегульованим статусом були громадянами країн Співдружності Незалежних Держав (СНД), 33 відсотка з них були з Молдови. 14 відсотків прибули з Пакистану і 7,5 відсотків – з Індії (Pylynskyi 2008). В 2003 році, УВКБ повідомляло, що станом на 2002 рік, основним джерелом «нелегальних мігрантів» в Україні, за повідомленням державного комітету охорони кордону України, був Китай. Близько 700 мігрантів з Китаю було затримано того року (UNHCR 2003).

За однією з оцінок, 2008 року в Україні проживало близько 1,6 млн. нелегальних мігрантів, що являє собою найбільшу групу людей без належних документів у європейському регіоні (Pylynskyi 2008). В середньому, 5000 мігрантів депортовано з України щорічно (Düvell 2008a). В першій половині 2008 року, з 7955 мігрантів, видворених з країни, 1206 було депортовано примусово (DoS 2008).

За даними УВКБ ООН, загальне число шукачів притулку в Україні у 2011 році складало 3622 особи (UNHCR 2012). Кількість нових заяв на отримання притулку постійно знижувалась з 2007 року. В 2011 році було 890 нових заяв на отримання притулку, в 2010 – 1500, в 2009 – 1360, в 2008 – 2240, і в 2007 – 2270 (UNHCR 2012g).

Майже половина з усіх заяв на отримання притулку подається в Закарпатській області, що розташована у південно-західній Україні на кордонах з Польщею, Словаччиною, Угорщиною та Румунією (Düvell 2008a). З того часу, як нові центри розміщення мігрантів відкрились на Волині та в Чернігові, кількість шукачів притулку в цих регіонах зросла (GDISC 2009).

Між 2003 та 2007 роками, статус біженця отримало 294 особи, 158 з яких були з Афганістану. За цей самий період, рівень визнання для шукачів притулку та біженців був найвищим серед осіб без громадянства (47 відсотків), білорусів (23 відсотка), вихідців з Гани (18 відсотків) та афганців (14 відсотків) (Söderköping Process 2009). Проте, загальний рівень визнання значно зменшився останніми роками, і зараз варіює від 0,4 до 6 відсотків (Düvell 2008a). В 2007 році, тільки 33 особи отримало статус біженця – трохи більше, ніж 1 відсоток з усіх заявників. На 1 січня 2007 року, в Україні було зареєстровано 2275 біженців (Pylynskyi 2008).

Згідно з УВКБ ООН, 2011 року в Україні було 39817 осіб без громадянства. Безгромадянство залишається предметом стурбованості УВКБ ООН у всій Східній Європі, головним чином в результаті розпаду колишнього Радянського Союзу та труднощів, з якими стикаються національні меншини для того, щоб довести своє громадянство. УВКБ ООН припускає, що у Східній Європі проживає близько 120 000 осіб без громадянства (UNHCR 2012).

Згідно з даними ООН, в Україні нараховується 5 257 527 міжнародних мігранта (UNPD 2010). Тільки невелика кількість росіян, що мешкали в Україні, повернулися в Росію після розпаду Радянського Союзу (Heleniak 2002). Згідно з переписом населення в Україні в 2001 році, 8 334 100 особа ідентифікувала себе як етнічного росіянина/росіянку (сайт Державного комітету статистики України).

*Global Detention Project хотів би подякувати Border Monitoring Project Ukraine за надання інформації для початкової версії цього нарису.


[1] Тут і далі під терміном “ув’язнення” (detention) у цьому документі мова йде про утримання під вартою мігрантів. Тож подекуди у перекладі слова “ув’язнення” і “утримання під вартою” вживано як синоніми. – Прим. пер.

[2] У постиланнях на джерела назви та абревіатури іноземних та міжнародних організацій, як і призвища авторів, залишено латиницею; назви українських нормативно-правових актів перекладено. – Прим. пер.

[3] Так в оригіналі. Вочевидь, мова йде про Верховного Комісара ООН у справах біженців. Тут і далі УВКБ ООН – Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. – Прим. пер.

[4] ДКНР вирішував питання, що стосувалися притулку, до адміністративної реформи 2010 року. Відтоді його розформовано, а відповідні функції перебрала на себе Державна міграційна служба України (ДМСУ). – Прим. пер.

[5] Після першого Закону України “Про біженців” 1993 року, другий було ухвалено 2001 р., і вже до цього законодавчого акту 2003 і 2005 рр. вносилися зміни. – Прим. пер.

[6] Насправді, у редакції ЗБ від 2001-3 рр. було передбачено обмеження часу для звернення за статусом біженця у п’ять робочих днів (у разі перетину кордону регулярним способом) і три робочі дні (у разі нерегулярного перетину). Редакція ЗБ від 2005 р. змінила ці жорсткі обмеження на більш гнучке формулювання “без зволікань”. – Прим. пер.

[7] Від 2007 р. умови утримання під вартою у ЦРМ змінилися – див. нижче. - Прим. пер.

[8] Данська Рада з питань біженців, яка реалізовувала в Україні проект, присвячений покращенню ситуації неповнолітніх біженців і шукачів притулку. - Прим. пер.

[9] Офіційна назва – Пункти тимчасового розміщення біженців (ПТРБ). На відміну від ЦРМ, мешканці ТЦП не перебувають в ув’язненні. – Прим. пер.

[10] Існує певна плутанина в україномовних скороченнях назв відповідних установ. Офіційно найпоширенішими скороченнями є СП (для Спеціальних приміщень), ПТТ (для Пунктів тимчасового утримання або тримання) і ПТП (для Пунктів тимчасового перебування іноземців – які іноді також скорочують як ПТПІ – див. далі у тексті). Далі у перекладі використовуватимуться скорочення, наведені раніше у тексті. Англійською відповідні абревіатури є такими: SPs (specially-equipped premises), THFs (temporary holding facilities) i MACs (migrant accomodation centers). – Прим. пер.

[11] Так в оригіналі. Мається на увазі, звичайно, Кабінет міністрів. - Прим. пер.

Share this:
Share this page via Email Share this page via Stumble Upon Share this page via Digg this Share this page via Facebook Share this page via Twitter
Останні публікації

Результати дослідження поінформованості ЛГБТ-спільноти та запрошення до участі в онлайн-курсі

Художница Алевтина Кахидзе: Клубника Андреевна и постановление http://www.sbu.gov.ua/sbu/cont

Художница Алевтина Кахидзе нарисовала историю своей  мамы, которая не может выехать из-под обстрелов в Донецкой области в безопасную часть Украины, так как для этого нужно подать документы на разрешение пересечения линии столкновений (см. временный порядок выезда на сайте СБУ) и затем долго ожидать его получения.
Правозащитные организации уже предупреждали о незаконности и опасности подобной практики.

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

ДОВІДКА ЩОДО ПРОДОВЖЕННЯ СТРОКУ ПЕРЕБУВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ТИМЧАСОВЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

ДОВІДКА ЩОДО ОТРИМАННЯ ПОСВІДКИ НА ПОСТІЙНЕ ПРОЖИВАННЯ В УКРАЇНІ

Правозахисники у правовому полі, що стискається: Приклад України

(Виступ Максима Буткевича на заході Frontline Defenders у Раді ООН з прав людини, 10 березня 2014 р.)

 Коли планувався цей захід, на якому мені випала честь виступати, ситуація в моїй країні - Україні - вже почала привертати увагу світової спільноти. Втім, наразі, ситуація серйозно змінилася. Українці не лише пройшли через масові громадянські протести, жорстокі вуличні протистояння, вбивства людей, які виборювали свої права і свободи, падіння попереднього режиму, - але й зробили перші кроки в побудові нової, більш демократичної країни, і зіткнулися з іноземною воєнною окупацією.

Що Заходу потрібно знати про крайніх правих на Евромайдані

Блог Антона Шеховцова

Джерело

Багато хто на Заході запитує про участь українських радикальних націоналістів на київському Евромайдані. Деякі нібито ліві сайти як World Socialist Web Site (Світова Соціалістична Мережа) опублікували відверту брехню щодо Евромайдану та ролі крайніх правих у цих протестах: ці сайти намагаються ублажити російських імперіалістів, які щодня роблять все, щоби позбавити Україну її слабкої незалежности.

Закрити кримінальне провадження проти фальсифікаторів порносправи не вийшло

Напередодні Нового року, 30-го грудня, суддя Вишар І.Ю. скасував постанову Вінницької обласної прокуратури про закриття кримінального провадження за фактом притягнення завідомо невинуватого Дмитра Гройсмана до кримінальної відповідальності за ст. 372 Кримінального кодексу.

Заява Проекту «Без Кордонів» та Мережі меншин Східного партнерства стосовно ситуації з правами меншин в Україні, зокрема у сфері злочинів на ґрунті ненависті та відповідних дій держави в даному напрямку. Нарада ОБСЄ з розгляду виконання в галузі людського виміру, Варшава, 24 вересня 2013 року

Проект «Без Кордонів» вітає розробку Україною Стратегії захисту та інтеграції ромської національної меншини та Плану заходів щодо реалізації Стратегії.  Водночас, ми вимушені звернути увагу на відсутність будь-яких ефективних дій щодо прав інших меншин в Україні.  Держава роками не використовувала можливостей формулювання політики із захисту прав меншин і відмовлялася помічати нагальність питання її розробки. Проект «Без Кордонів» закликає Україну вжити негайних заходів щодо виконання зобов’язань за міжнародними договорами з прав людини та угодами в рамках  Східного партнерства, створити правову базу для захисту прав меншин та попередження порушень їх прав, а також забезпечити активну участь меншин у цьому процесі.

The web-site is created with the support of Open Society Institute
Creative Commons License Content on this site is licensed under a Creative Commons Attribution-NonCommercial-NoDerivs 3.0 Unported License.